Абсолют як основа розуму
Новонароджена дитина дивиться на всміхнене обличчя матері. Вона ще ніколи не бачила обличчя й не знає, на що дивиться. Спочатку очі, ніс і губи не будуть означати для неї нічого. Вона бачить тільки кольори, що рухаються, в яких для неї стільки ж сенсу, скільки для нас у творах абстрактного експресіонізму. Навіть коли дитина вже буде розуміти, що вона бачить, її нерозвинений розум буде нездатний усвідомлювати, що обличчя матері й батька існують і тоді, коли перебувають поза межами видимості. Але пізніше, коли батько буде гратися з нею, визираючи через ковдру й знову ховаючись, дитячий розум встановить зв’язок і зробить висновок, що батьківське обличчя продовжує існувати й тоді, коли його не видно.
Дитина буде рости, і її розум буде робити нові висновки про світ. Наприклад, її будуть учити, що земля – кругла, хоча на вигляд рівна й пласка. Дитина буде бачити схід і захід сонця, зникнення кораблів за обрієм, відповідне положення зірок у певний час і, міркуючи, усвідомить справжню форму землі. Коли вона доторкнеться до розпеченої плити й відсмикне руку і потім побачить, як так само зробить хтось інший, то зрозуміє, що в людей однакові відчуття. Вона буде дізнаватися все більше того, що людина довідується винятково завдяки розмірковуванню.
Здатність думати багато хто приймає як щось саме собою зрозуміле. Ми щодня користуємося розумом, щоб розібратися у всьому, що не є очевидним. Але наскільки ми можемо бути впевнені у своїх висновках? Чи можемо ми на них покладатися та довіряти їм, чи ж розум, придавлений і пригнічений особистим досвідом і зовнішнім середовищем, неефективний? У сучасному світі, де люди ні в чому не впевнені, багато хто скептично оцінює здатність людського розуму відкрити істину. Одним з перших, хто поставив таке питання, був французький філософ XVII століття Рене Декарт. Його теза «мислю, отже, існую» означає, що доказом існування є здатність засумніватися в ньому.
Таке вміння філософів заплутати те, що є очевидним, іноді вражає. Хіба, глянувши на себе в дзеркало, учений не переконується, що існує? Але у сформульованому ним положенні більше сенсу, ніж може видатися на перший погляд. Сумнівне будь-яке переконання, якщо воно не має під собою абсолютної основи, і філософ шукав таке підґрунтя, яке б підтвердило, що його існування не самообман. Намагаючись довести, що його існування об’єктивне, а не фікція, він дійшов висновку, що його реальність безсумнівно доводиться самосвідомістю.
Із часів Декарта філософи приписують мисленню людини здатність пізнавати не тільки себе, але й навколишній світ. Тільки постмодернізм став піддавати цю властивість сумніву. Цьому питанню ми повинні приділити особливу увагу, і от чому. Відомо, що для багатьох з тих, хто буде читати цю книгу, неприйнятним є Писання й релігія, інші ж не довіряють науці. Отож, хоча ми і надаємо великого значення Писанню та науці, ми не будемо ґрунтуватися у своїх висновках ні на одному, ні на іншому. Ми будемо виходити зі здорового глузду. Хоча й у такому випадку нас очікують труднощі. Оскільки багато хто бере під сумнів людську здатність правильно розмірковувати, ми зможемо апелювати до розуму тільки після того, як обґрунтуємо правомірність звернення до нього. Ми повинні показати, що на здатність робити висновок можна покладатися, оскільки в її основі перебуває надійний абсолют.
Постмодерністська недовіра до розуму
До середини XX століття західний спосіб мислення формувався під впливом ідей Просвітництва, діячі якого ставили людський розум понад усе. Вони були переконані, що саме він приведе людину до істини. Просвітництво не витримало Французької революції, але залишило в спадщину людству віру в силу розуму, і ця віра була поставлена під питання тільки зовсім недавно.
На думку постмодерністів, розум був дискредитований провалом Просвітництва. Вони вважають, що ті, хто продовжує покладатися на людський розум як на засіб пізнання істини, дивляться на реальність крізь призму неспроможної філософії. Ми обманюємо себе, говорять вони, думаючи, що здатні мислити об’єктивно, – ми не можемо довіряти своєму розуму, безнадійно спотвореному культурою й філософією. Те, що ми називаємо розумом, насправді є точкою зору, обумовленою припущеннями, упередженнями й недоліком інформації. Хоча ми намагаємося розглядати реальність раціонально, насправді наша думка ґрунтується на хитросплетеннях віри в розум, що ми привчені вважати об’єктивним.
Відкидаючи занадто великі надії на розум, постмодерністи впали в іншу крайність. Стверджувати, що вплив середовища й схильності настільки спотворюють наше мислення, що роблять його повністю неспроможним, – це велике перебільшення. Звичайно, жоден із нас цілковито не вільний від такого впливу, але хіба – незважаючи на нього – ми не можемо пізнати об’єктивну істину хоча б частково? Умови впливають на нашу здатність бачити, але не позбавляють нас її повністю. І ми знаємо, що вона проявляє себе постійно. Ми переборюємо свою необ’єктивність щоразу, коли змінюємо рішення. А іноді ми обираємо зовсім іншу точку зору. Якби обумовлені упередження були непереборними, будь-яка спроба доказу, навчання, переконання, виправлення була б безглуздою, і пошук істини – даремним.
Як доказ слабкості людського розуму постмодерністи люблять наводити відому історію, як сліпі досліджували слона. Один з них, який пощупав хвіст, зробив висновок, що слон схожий на мотузку. Інший, котрий торкався боку, був переконаний, що слон схожий на стіну. Третій, що обмацав ногу, вирішив, що слони такі, як дерева. Виходячи з наявної інформації, кожний зробив свій висновок, але сума висновків не допомогла їм зрозуміти, якими слони є насправді. На думку постмодерністів, цей приклад показує, що на розум не можна покладатися як на надійний засіб пізнання істини.
Але невдача сліпих не доводить неспроможність людського розуму, – вона показує приклад неправильного розмірковування. Припущення про слонів цілком відповідали б істині, якби ті, хто робив їх, були скромнішими. Схожий на мотузку хвіст слона (а не весь слон), на стіну – його бік, а на дерева – його ноги. Кожний описував якийсь елемент реальності точно. Помилка була в тому, що на основі обмеженої інформації був зроблений дуже широкий висновок. Кожний хотів вивести висновок з недостатніх відомостей. Люди міркували неправильно й дійшли неправильного висновку.
Цей приклад не доводить неспроможності розуму, подібно як поганий музикант не доводить, що музика Бетховена нічого не варта. Оскільки неправильне використання розуму веде до неправильних висновків, постмодерністи взагалі відмовляються користуватися ним як орієнтиром у пошуках істини. (Якщо старий пес іноді гавкає без причини, то чи надягнемо на нього намордник і залишимо будинок без охорони взагалі?)
Постмодерністи не помічають, що їхній приклад зі слоном доказує протилежне бажаному. Сліпі справді відкрили істини, хоча й неоднакові. Проблема була тільки в тому, що жодна з них не була всією істиною. Недоліки в процесі міркування й особистому досвіді можна було перебороти, якби наші дослідники поділилися один з одним своїми враженнями й помінялися місцями один з одним. Об’єднані знання привели б їх значно ближче до об’єктивної істини про слона.
Будемо міркувати далі. А якби трапилося так, що внаслідок особистої упередженості один зі сліпих зробив зі свого обмеженого дослідження дуже суб’єктивний висновок, а, на думку постмодерністів, відбувається саме так. Допустимо, той, хто мацав бік слона, все життя провів у будинку, де всі стіни покриті килимами. Інформацію, отриману від органів дотику, він пов’язав би зі звичним переконанням. З цілковитою щирістю він повідомив би товаришам, що бік слона нагадує килим. Якщо суб’єктивна обумовленість приведе його до такого висновку, чи буде його думка правомірною? І якщо висновок «слон схожий на килим» є істиною для нього, чи істинний він насправді? Якщо тенденційні судження, сформульовані під впливом особистих схильностей й упереджень, вважати «істиною», то цей термін втратить сенс. Якщо істина може означати що завгодно (а в цьому переконані постмодерністи), то вона не означає нічого.
Підемо далі. Уявімо, що бік слона досліджували всі, і всі зробили дуже суб’єктивні висновки. Одному слон нагадував кам’яну стіну, іншому – пластиковий мішок, третьому – стовбур дерева, четвертому – шматок масла. Хоча всі ці думки не допоможуть нікому пізнати істину про слона, жодна з них не може впливати на істинну реальність слона. Слон об’єктивно існує з усіма невід’ємними якостями, що не залежать від описів, даних дослідниками. Істина існує об’єктивно, яким би неточним не було уявлення про неї, і заперечення цього є суттю помилковості постмодернізму.
Немає потреби обмежувати наше знання тим, що нам говорить суб’єктивний досвід. Так само як сліпі могли підійти до істини ближче, якби обмінялися враженнями, так і ми, обмінюючись даними й висновками, можемо розширювати межі своїх знань. Ми можемо вчитися. Хоча неясності можуть залишатися, об’єднаний досвід і міркування допомагають побачити загальну картину краще.
Багато з людей, які стоять на позиціях постмодернізму, все-таки вірять у Бога. Вони визнають Його інтуїтивно, не потребуючи раціональних підтверджень. Але навіть коли підтвердження не потрібні віруючим, вони можливі. Як парашут, вогнегасник або запасне колесо – вони можуть ніколи не знадобитися, але їх потрібно мати. Навіть якщо не думати про Бога, віра в Нього повинна бути раціональною. Віруючі повинні бути готові її обґрунтувати, бо аргументів потребують люди, для яких християнство буде марновірством, допоки ми не покажемо їм, що вона спирається на тверду раціональну основу.
Оскільки неможливо довести раціональність віри тому, хто не вірить у людський розум, відтак нам необхідно довести, що він заслуговує довіри.