Абсолют як основа сенсу життя
Я сидів у ресторані з дуже освіченим чоловіком, агностиком, що недавно став християнином. Пам’ятаючи, як відбулося моє власне навернення, я думав, що і його переконала краса Божого творіння, обітниця вічного життя на небесах або страх перед вищим судом. Але він сказав, що причиною було зовсім інше.
– Мене привели до Бога, – пояснив він, – розумність і непорушність, які дає світобудові Бог. Усе життя я намагався знайти їх. Я щасливий, що маю всі ті переваги, які знайшов разом з вірою в Бога. Але я повірив не через перспективу життя на небесах або в пеклі, а тому що без Бога у всесвіту немає сенсу. Тільки в Ньому я знайшов відповіді на свої питання.
Мій знайомий мав рацію. Пошук визначеності – це в той же час пошук сенсу людського життя й існування всесвіту. Коли невіруючі – атеїсти, агностики, натуралісти й інші – виключають із об’єктивного світу Бога, все втрачає сенс. Без Бога ми самотні й незахищені в помираючому всесвіті, що не має мети. Невіруючий може знайти тимчасову розраду в теорії еволюції, яка дає ілюзію, що люди поступово кращають і згодом переборють недоліки своєї природи й навіть впораються зі смертю. Але жорстока істина полягає в тому, що всесвіт наближається до свого кінця, і перешкодити цьому неможливо. З погляду натураліста, при досягненні всесвітом стану термодинамічної рівноваги в ній згаснуть й охолонуть усі сонця.
Для невіруючої людини безглуздо ставити питання, для якої мети вона перебуває на цій планеті, бо в нескінченному й чорному просторі немає нікого, хто відповів би на її питання – або навіть просто почув її. Без Бога як вищого абсолюту немає ні сенсу в цьому питанні, ні причини його ставити.
Світобудова без сенсу
Без Бога в людському житті немає ні мети, ні надії. Якщо ми не створені Творцем, ми просто випадково утворені механізми з рефлексами й реакціями, які й визначають наші дії. Без Бога нема сенсу в таких поняттях, як свобода, відповідальність, благо, героїзм, справедливість, любов. А також у таких, як ненависть, пристрасть, зрада, неправда, боягузтво. Якщо ми не більш ніж запрограмовані випадковістю машини, то вбивця просто робить дії, обумовлені певними обставинами й подразниками. Як суспільство може засуджувати й карати машину за те, що вона робить? У світі без Бога не мають жодного значення люди, ідеали, вчинки.
Для натураліста немає межі між людством і всім іншим, що існує. У всесвіті, що утворився завдяки випадковості, ми – просто сполучення атомів, які нічим не важливіші за інші сполучення, такі як камені, стовпи або мокриці. Відповідно до такої позиції ми безглузді згустки матерії, що плавають у безглуздому всесвіті, який зникне так само випадково, як і виник.
Всесвіт без Бога не може нам запропонувати нічого, крім відчаю. Якщо немає вищої сили, що дає цінність і значення людині, ідея свідомості існування – просто ілюзія. Якщо ми з’явилися завдяки випадковості й без мети, якщо попереду нас чекає порожнеча небуття, то навіщо ми щоранку прокидаємося? І яка різниця, на що ми витрачаємо години, дні й роки? І навіть якщо наші задуми уявляються нам досить значними в цей момент, яке вони мають значення насправді, якщо все, що ми робимо, безцільне й піде в ніщо, коли всесвіт прийде до «теплової смерті»?
Рик Гор написав в одній зі своїх статей у журналі «National Geographic»: «У чому сенс всесвіту, що закінчується нічим? Чим більше я міркую про всесвіт, тим більше мені не дає спокою це питання. І я не знаходжу на нього відповіді»[1].
Пробачимо містерові Гору, що за риторикою він намагається сховати свою безнадію. Якщо його розуміння всесвіту правильне, то все справді піде в небуття. І таку безвихідь не можуть не відчувати всі невіруючі люди. Історія всесвіту для них – велика трагедія матерії, що ожила, набула свідомість, розум і мрії і наближається до неминучого й повного кінця.
Іронія полягає в тому, що натуралісти, бажаючи звільнитися від гнітючої для їхнього розуму ідеї Бога й обмеживши суще природним, позбавили себе свободи, – їхній всесвіт не має ні надії, ні виходу.
Ми маємо зв’язок із трансцендентною сутністю, що дає нашому життю мету, якщо над природою існує сфера надприродного. Ми маємо можливість вийти за рамки природи в нескінченність. Забираючи ж Бога, натуралісти стискають рамки нашого буття до розмірів труни. Письменник Джон Апдайк сказав прямо: «Якщо цей матеріальний світ – це все, що є, то ми ув’язнені в пеклі і, відповідно до слів Паскаля, як в’язні в ланцюгах, приречені спостерігати за вбивством інших ув’язнених»[2].
Не витрачайте зусиль на дослідження безлічі філософських течій, що намагаються пояснити сенс існування без Бога. Поза Ним сенсу просто немає. Або Бог є абсолютною першоосновою світобудови, або всесвіт безглуздий. Або Бог – законодавець моральних норм, або мораль – ілюзія. Або Бог – джерело розуму, або все ірраціональне. Це начебто нас захоплював швидкий плин, і нам потрібно було б вибратися з швидкоплинної течії: хапатися за берег або летіти у водоспад. Одна альтернатива – триматися за щось міцне і надійне, інша – падати в порожнечу. Або Бог, або ніщо. Інших варіантів немає.
[1] Rick Gore, “The Once and Future Universe,” National Geographic 163, no. 6 (June 1983): 748
[2] John Updike, “The Future of Faith: Confessions of a Churchgoer,” The New Yorker (November 29, 1999): 88