Коли людина віддає перевагу невір’ю над вірою в Бога, вона обирає точку зору, невідповідну реальному стану справ і дуже непослідовну. Світ занадто впорядкований і раціональний, щоб допустити наші власні версії дійсності. Невіруюча людина постійно буде зіштовхуватися з речами, реальність яких вона заперечує.
Одна з таких речей – самосвідомість із її постійним супутником – совістю. У світі, де люди лише механізми, немає потреби ні в контролі совісті, ні в її поясненні. Невіруючий може заперечувати реальність самосвідомості, але він не може не відчувати її непоясненну внутрішню присутність. Він може заперечувати реальність совісті, проте він буде почувати її уколи.
Професор Фрост із роману Клайва Льюїса «Мерзенніша міць», невіруючий учений-соціолог, усвідомлює наявність у собі чогось, що стоїть вище чисто механічної сутності, якою він себе вважає. Внутрішній голос висловлює непрошену думку про його рішення й вчинки. Це не подобається Фросту, який завзято вважає все це ілюзією, проекцією свідомості. Перед лицем несподіваної смерті професора охоплює жах, – у цей момент він усвідомлює реальність своєї совісті.
Явище, назване совістю, – цей настирливий, незваний голос, що так часто ставить під питання наші наміри, – нез’ясоване з позицій натуралізму. Невіруючі можуть заперечувати його існування, але, коли вони обманюють або крадуть, вони відчувають провину точно так само, як і віруючі. Вони незадоволені собою, коли після вибуху гніву розуміють, що скривдили близьку людину. Вони не можуть перенести звинувачень і тому завжди намагаються виправдати свою неадекватну поведінку. І, що гірше всього, найбезбожніші злочинці обґрунтовують свої злочини. У них було нещасне дитинство; суспільство повелося нечесно стосовно них і тепер вони хочуть розрахуватися з ним; жертва сама напросилася; зазіхання на чуже – це просто наслідок смуги невдачі.
Ті, чиї дії не відповідають моральному кодексу, завжди вдаються до цієї самої традиційної моралі, щоб обґрунтувати свою неправильну поведінку. Вони самі спилюють сук, на якому сидять, і, падаючи, хапаються за стовбур. Люди почувають себе спокійно тільки тоді, коли знаходять спосіб виправдатися, вдавшись до допомоги норм моралі. Якщо у всесвіту справді нема рації і людина – це тільки сполучення атомів, невіруючим нема чого виправдовуватися, – але вони це роблять. Вони почувають необхідність підлаштуватися під універсальний моральний стандарт – хоча й заперечують його існування. Їхня поведінка – головний доказ існування тієї реальності, яку вони не приймають. Коли в них не виходить виправдатися, совість, яку вони заперечують, мучить їх точнісінько так само, як і віруючих.
Як існування ока припускає існування світла, а існування вуха – існування звуку, так і наявність совісті припускає буття Бога: те, що є совість, означає існування морального кодексу, що, у свою чергу, говорить про реальність зовнішнього абсолюту. І, як уже було сказано, таким моральним абсолютом може бути тільки Бог.
Безрадісне сприйняття світу веде до заперечення можливості будь-яких достовірних висновків. Однак невіруючі не можуть не покладатися на свої судження. Вони стверджують, що абсолютів не існує, і повинні вірити в абсолютність цієї заяви. Принаймні вони повинні визнавати істинність своєї думки, що істини бути не може. Вони змушені намагатися якимось чином примирити ці протиріччя. Життя й розмірковування невіруючих неминуче входять у суперечність із проголошуваними ними поглядами. Вони відгороджуються від розумного характеру світу й замикаються у своїй ірраціональності. Однак реальність знову й знову виявляє неспроможність їхніх ілюзій. Заперечення совісті, розуму, моралі, самосвідомості й істини не охороняє їх від дії.
Невіруючі поводяться як герой дитячого віршика, який вважав, що болю насправді не існує, це тільки так здається. Але, коли він сів на кнопку, йому дуже не сподобалося те, що йому «здалося»!
Багато людей сьогодні воліють думати, що їхня думка стає для них реальністю. Неможливо бути незалежним від реальності. Гаряча грубка обпалить, як би людина не була переконана, що вона холодна.