Він біг вологими полями і вниз вузькими потоками, часто собаки були близько, іноді вони навіть наздоганяли його. Але швидкі ноги відносили його, річки і канави ховали. Він живився польовими злаками, викопував край дороги коріння, спав на деревах, ховався в рові, повз серед шипшини і бруду. Декілька днів він тікав, не сміючи зупинитися або поїсти. Він пив дощ. Напівголий, брудний, він йшов вперед, спотикався, повз і чіплявся.
Тепер печери були палацами, ями – домом.
У минулому матері лякали дітей: якщо вони будуть погано себе поводити, то стануть такими ж, як міський п’яниця. Але тепер у них з’явилася більш вражаюча історія: «Будь хорошим, або з тобою буде те саме, що і з вбивцею велетня».
В Єрусалимі, де чоловіків учили підкорятися царям і шанувати помазаників Господніх, Давид став притчею: «Бачите, як Бог чинить з непокірними». Молоді слухачі здригалися і похмуро вирішували ніколи не мати нічого спільного з непокірністю і бунтарством.
Так було тоді, так відбувається зараз і так буде завжди.
Пізніше Давид досяг чужої землі і певної, дуже відносної, безпеки. Тут його теж боялися, ненавиділи, обмовляли його і замишляли проти нього. Траплялося, він тиснув руку злочинцям.
Це був найтемніший Давидів час. Тобі він відомий як передцарський, але він тоді не знав цього. Він припускав, що такою буде його доля завжди.
Страждання народжувало. Упокорювання народжувалося.
За земними мірками він був розбитою людиною; за небесними – скрушеною.