Гнів безумного царя розпалявся, і число утікачів збільшувалося. Спочатку – один, потім – два, три, а пізніше – сотні. Після довгих пошуків деякі з них зв’язалися з Давидом. Багато часу минуло відколи вони бачили його востаннє.
Але правда полягає в тому, що коли вони побачили Давида знову, вони просто не впізнавали його – так сильно він змінився: його обличчя, характер, уся його сутність стали іншими. Він менше говорив. Він більше любив Бога. Він співав по-іншому. Вони раніше не чули таких пісень. Одні були прекрасні, не можна описати їх словами, від інших холонула кров.
Утікачі, що знайшли Давида і вирішили стати його товаришами, були жалюгідною купкою людей: злодії, брехуни, скиглії, мізантропи, бунтарі з непокірними серцями. Вони були сліпі від ненависті до царя і взагалі до усіх носіїв влади. Вони могли б стати причиною безладу в раю, якби потрапили туди.
Давид не кликав їх за собою. Він не розділяв їх поглядів. Але вони пішли за ним, не питаючи його думки.
Він ніколи не говорив з ними про владу так само, як ніколи не говорив про підпорядкування, але вони корилися. Він не вводив жодних правил. «Легалізм» – слово, виключене із словарного запасу утікачів. Проте вони поступово очищали своє зовнішнє життя, і їх внутрішнє життя теж почало змінюватися.
Вони не боялися влади або підпорядкування, вони навіть не думали про це і, вже звичайно, не обговорювали подібні теми. Тоді чому ж вони йшли за ним? Тільки тому, що він був… ну… Давидом. Це не вимагало пояснень.
Таким чином, уперше почалося справжнє царювання.