Сьогодні ми знаємо, що в основі 134 вірша XI таблички епоса про Ґільґамеша повинна лежати розповідь очевидця. Лише людина, яка сама бачила невтішні наслідки катастрофи, могла так проникливо їх описати.
Великий шар глини, який покрив усе живе, немов саван, і зробив землю “такою, як дах”, мав на власні очі побачити той, хто “ще врятувався”; також і точний опис шторму говорить на користь цього. Утнапіштім ясно розповідає про південний шторм, що дуже точно відповідає географічній ситуації. Перська затока – море, чиї води шторм кинув на рівнинну землю – лежить на південь від дельти Тигру та Євфрату. До подробиць точно описує він також цілком характерні атмосферні зміни – явища надзвичайної турбулентности в атмосфері – появу чорних хмар та гуркіт. В ясний день раптом стає темно. Рев південного шторму, який жене перед собою воду: метеоролог відразу пізнає, що тут описано перебіг урагану – циклону. Сучасні дослідники погодніх умов знають, що в тропічних зонах узбережжя морів, острови в морі та, насамперед, низини річок підпадають руйнівним і жахливим хвилям повеней, причиною яких часто є супроводжувані землетрусами та штормовими дощами урагани.
На узбережжі Флориди, у Мексиканській затоці та на Тихому океані на сьогодні існує широко розгалужена служба попередження. Однак людям у південній Месопотамії 4000 р. до Р. Х. навряд чи допомогла б навіть сучасна служба допомоги. Часом тайфуни мають такі ж наслідки, як і потоп. Приклади цього є і в новітній історії.
У 1876 р. такий тайфун разом зі страшними дощами виник над Бенгальською затокою і вирушив у напрямку узбережжя, у дельту Ґанґу. Навіть на відстані 300 км від його центру на кораблях потрощило щогли. На узбережжі власне був відплив. Відпливаючі води були підхоплені хвилею циклону. Піднявся величезний вал. Він увірвався в область Ґанґу і морські хвилі заввишки понад 15 метрів погнали вглиб землі. Вони поховали під собою 141 квадратну милю, 215 000 людей знайшло свою смерть.
Утнапіштім розповідає враженому Ґільґамешу, що було, коли катастрофа закінчилася:
| Я відчинив люка і світло впало на моє обличчя | І сталося по сорока днях, Ной відчинив вікно ковчегу, що його він зробив (Буття 8:6). |
| На горі Нізір причалив корабель | А сьомого місяця, на сімнадцятий день місяця ковчег спинився на горах Араратських (Буття 8:4). |
| Гора Нізір затримала корабель і не дала йому хитатися. |
Старовавилонські клинописні тексти описують дуже точно, де шукати гору Нізір: між Тигром та нижньою течією ріки Цаб, де з низинних берегів Тигру здіймаються посічені проваллями гірські хребти Курдистану. Місце причалу цілком відповідає перебігу катастрофи, яка прийшла з півдня. Ми чуємо від Утнапіштіма, що його рідним містом був Шурупак. Він лежав поблизу нинішнього Фараху посеред наносної рівнини, де Тигр та Євфрат розходяться широкою дугою. Хвиля потопу з Перської затоки мусила б відкинути корабель звідси саме до гір Курдистану!
Попри точні вказівки в епосі Ґільґамеша, гора Нізір ніколи не приваблювала цікавих шукати залишків цього велетенського корабля. Замість цього бажаною метою ряду експедицій стала гора Арарат з біблійного передання.
Вершина гори Арарат, що в східній Туреччині, поблизу ірано-вірменського кордону, покрита вічним снігом і здіймається на 5156 м.
У XIX ст., за багато років перед тим, як археологи вперше загнали свої заступи в землю Месопотамії, перші експедиції направилися до Арарату. Поштовхом для них стала історія пастуха.
Біля підніжжя Арарату лежить маленьке вірменське село Байзіт, мешканці якого з покоління в покоління розповідають про цікаву історію одного гірського пастуха, який одного дня начебто побачив на Арараті великий дерев’яний корабель. Повідомлення турецької експедиції з 1833 року, здавалося б, підтверджувало історію пастуха. Тут згадується буг дерев’яного корабля, який у літній період виглядає з південного льодовика.
Наступний, хто начебто його бачив, це доктор Нурі, архидиякон для Єрусалиму та Вавилону. Цей меткий духовний достойник у 1892 р. вирушив у подорож до джерел Євфрату. Повернувшись, він розповідав про уламок корабля у вічному льоді: “Середина його була повна снігу, зовнішня стіна виявляла природне темно-червоне забарвлення”. у часі Першої світової війни російський льотчик-офіцер на ім’я Росковіцкій повідомляє, що він помітив з борту свого літака на південному схилі гори Арарат “залишки уламків великого корабля”. У розпалі війни цар Микола II вислав туди розвідувальну групу. Вона, ніби, не лише бачила корабель, але навіть сфотографувала його. Всі докази цього зникли начебто під час Жовтневої революції.
З часів Другої світової війни існує відразу декілька спостережень. Вони походять від одного радянського пілота і чотирьох американських льотчиків.
Ці останні повідомлення наштовхують американського історика та місіонера д-ра Арона Сміта із Ґрінзборо, експерта з тематики вселенського потопу, на план. Під час багаторічної праці він зібрав повну літературну історію Ноєвого ковчегу. У 72 мовах існує 80000 праць про вселенський потоп, з них 70 000 згадує про легендарні залишки корабля.
У 1951 р. д-р Сміт даремно дванадцять днів шукав цих залишків на льодовому покриві Арарату. “Навіть якщо ми не знайшли жодного сліду Ноєвого ковчегу – сказав він пізніше – то все одно моя віра в біблійний опис потопу лише зміцнилася. Ми повернемося”.
Заохочений д-ром Смітом, у 1952 р. на цю вулканічну гору підіймається молодий французький дослідник Ґренландії Жан де Рікьор. Але й він повертається ні з чим. Незважаючи на це, до гори Арарат висилаються все нові й нові експедиції.
Одна з них датується роком 1955-м. У пошуках найвідомішого корабля людства, на світанку 6 липня французу Фернанду Наварра на вершині гори несподівано вдається добути з льодових мас три шматки дерев’яної балки. Їх вік може складати принаймні 5000 років, однак чи йдеться в цьому випадку про Ноїв ковчег, точно не міг, звичайно, сказати ніхто.
* * *
Жодне передання з часу ранньої Месопотамії не співпадає настільки з Біблією, як розповідь про потоп в епосі про Ґільґамеша. У деяких місцях ми віднайшли навіть майже дослівну співзвучність. Однак є одна важлива і дуже суттєва різниця. Історія, відома нам з книги Буття, знає лише одного Бога. Зникли химерні й примітивні уявлення про небо, переповнене богами, багато з яких мають надто людські риси, які плачуть та лементують, які лякаються та щуляться, мов пси.
Епос про Ґільґамеша походить з того самого середовища на Родючому Півмісяці, в якому виникла й Біблія. Шар глини, знайдений біля Уру, довів, що давній епос із Месопотамії розповідає про історичну подію; повінь у південній Месопотамії бл. 4000 р. до Р. Х. є археологічно підтвердженою.
Однак чи є ця вавилонська повінь ідентичною із вселенським потопом, про який нам розповідає Біблія? На це велике питання археологи та дослідники ще не змогли дати відповіді.