Дуже часто ми боїмося діяти і щось робити; боїмося інших, боїмося свідчити та жити.
Натомість ми повинні соромитися того, що дотепер соромилися власного життя!
Не існує на землі людини, яка б не змогла жити вповні, адже це вже прописано в задумі щодо її особи, в її народженні та в самій її природі.
Не треба багато вчитися чи бути вундеркіндом, щоб навчитися жити. Бути живим означає планувати, ставити мету і намагатися досягнути її, враховуючи власні сили та недоліки.
Я бачив багато гарних, здорових, багатих і розумних людей, спустошених і втомлених життям.
Чому?
Тому що вони не усвідомлювали власного існування та життя.
Ми є носіями сенсу, мандрівниками духу, які прийшли в цей світ, щоб виконати місію, довірену Богом.
Якщо ми не віримо в те, що в нас є місія, то це зумовлено лише відсутністю бажання побачити та розпізнати її.
Але запевняю вас: вона є в кожного з нас!
Достатньо пригледітися.
Для чого нам гарне тіло, якщо ми не можемо надати цьому вищий і глибший сенс?
Я знаю багато осіб з фізичними вадами, які були щасливими і спокійними. Як ви це поясните?
Якщо не має психодуховного самопізнання, то повноцінне життя неможливе.
Психодуховна свідомість не обмежується тілом, багатством чи владою.
І все ж більшість наших сучасників продовжують ганятися за сексом, грошима, владою, не усвідомлюючи, що, здобувши все це, вони зрозуміють, що просто змарнували час і життя.
Кожен з нас звітуватиме насамперед собі самому, коли перебуватиме на самоті і намагатиметься віднайти правильні відповіді; інакше депресія, заперечення дійсности, неврози та смерть душі гарантовані.
Без психодуховного сенсу нічого не існує.
Ми зараз тут, на землі, лише для одного – надати сенс.
Собі та іншим.
Скільки разів зустріч з неповносправними особами допомагала мені надати більший сенс своєму тілесному аспекту.
Якщо наше тіло хворе, ми надамо йому сенс, якщо воно здорове – тим більше, і тоді все матиме сенс і стане на свої місця.
Багато хто вважає, що він живе повноцінно, бо має великий будинок, престижну працю, дітей, чоловіка чи дружину, гроші та владу.
Та все це ніщо, коли бракує психодуховного зросту.
Я гарантую вам, що навіть найпростіше життя буде сприйняте неправильно, якщо людина не перебуває в мирі сама з собою, якщо не знижено рівень особистого неврозу, якщо не анульовано егоїстичні і всемогутні претензії власного «я».
Але як цього досягти?
Перше і найважливіше зауваження, без якого немає структурального контексту, що дозволив би говорити про повноцінне життя, – це розуміння необхідности померти.
Людська особа – це тварина, яка знає, що помре.
Культура і техніка існують тому, що людина знає про свою неминучу смерть.
Людина є єдиним створінням на землі, яке саме може вирішити піти з життя.
Безумство притаманне лише людям.
Але якраз саме це знання чомусь завжди виштовхується зі свідомости.
Хоча при цьому воно залишається в підсвідомості.
Той, хто не враховує власну смертність, на мою думку, не може осягнути спокою і внутрішньої радости.
Головний вимір таємниці людства міститься саме в знанні про неминучу смерть.
Очевидно, що я не маю на увазі смерть як окремий феномен. Тоді б йшлося про простий електрофізіологічний та хімічний стан.
Мене цікавить не це.
Інші тварини також вмирають, але протягом свого життя вони нічого не знають про те, що мають померти.
Нікому, я впевнений, не подобається вмирати.
І ніхто цього особливо не прагне.
Людина боїться смерти.
Але життя не полягає в тому, щоб обірвати чи ні своє життя, і не в тому, щоб прийняти чи не прийняти смерть. Життя розігрується на іншому рівні, коли ми починаємо надавати сенс речам, які нас оточують.
Факт готовности вмерти чи переконання, що смерть не лякає вас, ніяк не вирішують проблеми.
Не смерть як така допомагає нам зрозуміти дещо більше, а власне знання і прагнення (або його відсутність) знати містяться у витоках нашої духовности.
Саме тут народжується людство і його когнітивна діяльність.
Здібність надавати сенс і здібність розуміти народжуються тут.
У той день, коли це все обірветься, зникне і та людина, яку ми знаємо.
З усвідомлення неминучости смерти народжується свобода людини.
Свобода психодуховного життя.
Свобода смерти.
Свобода приймати це знання чи його відкидати.
Той, хто категорично відкидає це знання, автоматично відмовляється від психодуховного життя.
Така особа практично і не народилася.
Вона вже мертва.
Невроз – це відсутність бажання брати участь у цьому виборі: хотіти або не хотіти знати про неминучість смерти.
Розуміння цього – хочемо ми цього чи ні – є природним станом людини.
Ті, що відмовляються, не живуть, незважаючи на свою переконаність у протилежному.
Парадоксально, але факт: ті, що відкидають або ж заперечують цей природний стан смертности, знаходять земний успіх у грошах, владі чи дітях, яких сприймають як можливість безсмертя.
Але все, що такі люди робитимуть протягом земного життя, як на мене, не матиме жодного сенсу для психодуховного життя, оскільки вони, незважаючи на очевидність, не прагнуть і не бажають знати про неминучість смерти.
Значення, сенс речей і людей відсутній, якщо особа відмовляється від цього екзистенціяльного вибору; згідно з моєю концепцією, такі люди досягають максимального рівня неврозу. Можна мати все на світі, але залишатися поза межами справжнього значення, поза межами справжнього психодуховного життя.
Ті, хто не живуть цим екзистенціяльним вибором, ніколи не стануть учасниками справжнього життєвого циклу людського існування.
Усе те, що вони думатимуть і казатимуть, буде смертельним і руйнівним на рівні найглибшого сенсу життя.
Їхня логіка обмежується володінням.
Черговий парадокс: неврози не існували б, якщо б не було внутрішньої свободи вибору щодо прагнення усвідомити неминучість смерти.
Ця свобода дозволяє людині стати на шлях психодуховного зросту, що веде до самопізнання і прийняття себе.
Виходячи з цього, я можу стверджувати, що всі люди – невротичні особи, але різною мірою.
Досконала духовна та психічна рівновага не дана людям.
Вона належить до сфери божественної.
Я вважаю, що рівень неврозу залежить від розуміння власної смертности.
Невротик, який знає про це, розпочинає дискусію і намагається зменшити рівень особистого неврозу, – це мужня людина, справжня та жива.
Я взагалі переконаний у тому, що метою нашого земного існування є максимально можливе зниження рівня власного неврозу.
Ті, що не почуваються невротичними особами або ж вважають себе кращими за інших, ніколи не вступають у дискусію, але найгірше не це, а те, що вони, відкидаючи власну смертність, стають психодуховними мерцями.
Людина може жити живою або мертвою.
Жити мертвим означає не вирішувати, не обирати, не бажати знати, заперечувати власну смертність – одним словом, не надавати жодного сенсу ні собі, ні іншим.
Вирішити, чи будемо жити, повинні ми самі.
Це особисте рішення.
Воно належить до сфери особистої свободи.
Ми можемо жити нашим життям, а можемо дозволити йому жити нами.