Святкувати Геловін – це гріх?

«Геловін не вписується в нашу культуру. Це своєрідна спроба замінити наші звичаї. Геловін – це доволі пізня вигадка. Участь у таких маскарадах не означає, що хтось відразу є визнавцем якихось демонічних культів. Однак тут потрібна деяка чутливість», – роздумує о. Лєшек Місярчик.

Марта Бжезінська: На маскарадах під час гелловіну розважається багато демонів?

о. Лєшек Місярчик: Е-е-е, не варто перебільшувати.

Як це? Не бойкотувати? Не забороняти? Не звертати уваги?

Геловін не вписується в нашу культуру. Це своєрідна спроба замінити наші звичаї. Геловін – це доволі пізня вигадка. Участь у таких маскарадах не означає, що хтось відразу є визнавцем якихось демонічних культів. Однак тут потрібна деяка чутливість.

Один із парохів у Ґданську підготував записки для батьків, в яких просив, щоб їхні діти не йшли на такі маскаради. Потрібен такий радикалізм?

Чітке формулювання позиції Церкви, звісно ж, потрібне. Часто трапляється так, що батьки посилають дітей на такі розваги, але взагалі з ними не розмовляють про наші традиції, пов’язані із поминальним днем Всіх святих (1 листопада), про смерть, про минущість тощо. Про це варто розмовляти, але чи варто відразу моралізувати? Спочатку варто придивитися, а не відразу робити з усього велику трагедію. Хоча мої знайомі екзорцисти розповідали мені про осіб, які після таких розваг зазнавали духовних страждань.

Або легковажимо, або демонізуємо.

І обидві позиції невластиві! До цього треба придивитися і шукати «золоту середину». Особисто мене найбільше цікавить, навіщо хтось це робить. Чи це лише забава і звичайна людська цікавість, чи це бездумне мавпування американських звичаїв? Бездумність. Та якщо йдеться про демонічну сферу, то ліпше перебільшити з обережністю, аніж із бездумністю. Ми не знаємо, яким чином можемо відкритися на вплив злого духа, «прояви» дають про себе знати щойно через деякий час.

Чому поп-культура настільки сильно зацікавилася духовною сферою, демонічними явищами? Звідки такий інтерес?

У нас є деяке захоплення злом, люди хочуть відчути адреналін, наплив емоцій. Їм видається, що вони побавляться в такі демонічні ігри, а потім без найменших наслідків відмовляться від гри. Але це своєрідна пастка. З неї не можна вискочити настільки ж швидко і легко, як вдалося до неї потрапити.

Нам потрібні гострі враження?

Саме так. Бо нам нудно, бо нам набридла проза життя, бо… навіть не знаю, що ще. Особливо молоді люди шукають сильних, виразних емоцій.

А поп-культура тимчасом освоює зло.

Так. Також особове зло, сатану. Це дуже дивна тенденція, бо коли в нашій культурі слабне віра в Бога, повинна б слабнути і віра в сатану.

А тимчасом все виглядає навпаки.

Так, слабне віра в Бога і зростає віра в сатану. Хоча я не знаю, чи це насправді віра, чи просто бажання експериментувати.

Або позерство.

Часто буває і так. Але подібно починається і залежність від наркотиків. Людина каже, що спробує лише один раз, а потім не може зупинитися. Зі злом не буває жартів – не можна увійти, побавитися і швидко вийти. Духовний простір діє по-іншому – якщо одного разу хтось відчинив двері, їх не вдасться так легко зачинити.

А якщо ми вже почали розмову про позерство, то Адам Дарський[1] – це позер чи сатаніст?

Радше те друге.

А хіба не йдеться лише про гру заради популярности?

Так, про це теж. Але були й такі великі зірки, які виразно говорили, що віддалися сатані в обмін на популярність.

Отець Бонецький вважає, що Адам Дарський не є сатаністом, бо щоб ним бути, треба вірити в Бога, а той не вірить.

Не обов’язково треба вірити в Бога, щоб вірити в сатану і просити в нього допомоги. А Дарський саме це і робить.

Гостра реакція Церкви на виступи Дарського в телебаченні – це було добре рішення?

Я думаю, що так.

Католицьким публіцистам закидають, що вони причиняються до популяризації Дарського.

У випадку сатани це діє інакше. Він хоче діяти приховано.

Тобто ми його демаскували?

Кожен прояв сатани – це дія проти нього. Зло найбільше поширюється, коли його замовчувати. Це можна помітити в молитвах про звільнення чи під час екзорцизмів – сатана не хоче, щоб його виявили. Його стратегія полягає в тому, щоб якомога ліпше замаскуватися, переконати людей у тому, що його немає, що це лише метафора, така собі розвага. У контексті нашої культури, в якій все, ціле життя стає забавою, це лише своєрідна гра з дияволом. От тільки зі сатаною немає жартів.

Немає жартів, але хіба кпити та іронізувати – це поганий метод?

Так, сатана цим невдоволений. Але я говорю в тому значенні, що зі сатаною не можна жартувати безкарно, бо кожна така «забава» матиме негативні духовні наслідки.

Розваги під час Геловіну – це спроба освоєння смерти?

Так, освоєння минущости, вмирання. Це спроба жартівливого пояснення важких і болісних справ. Але водночас це спроба створити паралельний шлях. А Христос дав нам правдивий шлях – віру у Воскресіння та вічне життя. І саме це мало б пом’якшувати біль відходу з цього світу. Адже ми не помираємо назавжди.

Це так, ніби викресати зі себе радість із народження для неба, коли помирає дорога і близька нам людина?

Треба просити про благодать. Немає іншого шляху. Хто відходитиме без віри, шукатиме якісь інші шляхи, ерзаци. Бо залишається сам на сам з вражаючою перспективою минущости та смерти, після якої невідомо що нас чекає. Якщо в мене немає достатньої віри в те, що Ісус воскресить мене до вічного життя, то залишається лише розпач.

Тобто в нас просто заслабка віра?

Думаю, що так. Хоча тут варто було б перевірити, як це статистично виглядає у випадку осіб, які полюбляють різні забави під час Геловіну. Напевно, серед них є також віруючі особи, які ставляться до цього як до жарту і розваги.

І ми знову повертаємося до пункту виходу – як розмежувати те, що є розвагою, і що нею вже не є.

У нашій культурі прийнято все представляти як розвагу. Життя – це розвага, і смерть – це розвага. Homo ludens. Розважаймося! Бо життя таке брутальне. Хоча це парадоксально, та останнім часом умови нашого життя дещо поліпшилися.

От тільки розвага не може бути сенсом життя.

Питання в тому, чи я безтурботно плаватиму поверхнею життя, чи захочу пірнути глибше, шукати його сенс. Час на розваги теж потрібен, але це треба робити обдумано. Розваги не можуть затьмарити собою усе інше. Думаю, папа Венедикт XVI мав рацію, коли казав, що найбільшою болячкою нашого часу є відсутність мислення.

Отче, а у вас є якийсь рецепт на це?

Найліпший! Жива віра! В іншому разі ми одурманюватимемо життя. Геловінами, роботою, алкоголем, сексом, наркотиками, розвагами. Будь-чим. А все це виконує роль дурману, з допомогою якого можна втекти від життя, не відчуваючи його повноти.


[1] Адам Дарський – польський музикант, продюсер і журналіст. Засновник і автор більшости композицій гурту «Behemoth». Має прізвисько «Нергал» – це ім’я правителя підземного світу, запозичене Адамом з шумерської мітології. – прим. перекл.

Попередній запис

Чи віра в забобони – це гріх?

Наступний запис

Чи роздратованість та гнів – це гріх?