Як зазвичай, дійові особи притчі анонімні. Увага Ісуса натомість зосереджується на їхній релігійній та етнічній ідентичності. Ісус розповідає про те, що передувало історії: Він ще не дістався Єрихону, прямуючи до Єрусалиму, а вже розмірковує про чоловіка, який спускається від святого міста до Єрихону. Дорога між двома містами (завдовжки близько 27 кілометрів) була небезпечною тим, що її перетинав Ваді Кельт[1]. Тоді як Єрусалим розташований на висоті 750 метрів, Єрихон – на висоті близько 400 метрів нижче рівня моря. Тому, як розповідає притча, щоб добратися до Єрихону, необхідно «спуститися» з Єрусалиму. Ісус розповідає, що розбійники пограбували чоловіка і залишили його напівмертвим. Становище чоловіка, який опинився на порозі смерті, створює в притчі делікатну ситуацію. Чи можна контактувати з умираючою людиною, якщо існує ризик осквернитися?
У притчі невипадково обрані три персонажі, що в різний спосіб мають стосунок до поклоніння єдиному Богові: священик, служитель Храму, який піднімається до Єрусалиму чи спускається від нього; левит, який належить до священичого класу, але може і не здійснювати культового поклоніння, і самарянин. У цій картині щось починає не сходитись, оскільки звична трійка включає священика, левита й ізраїльтянина (Втор. 18:1; 27:9). А самарянин є третім зайвим, бо за юдейською ментальністю він вважається нечистим і, отже, чужинцем. У бесіді між Ісусом і самарянкою звучить головна причина суперечки між двома народами: на якій горі необхідно поклонятися Богові? В Єрусалимі чи на горі Гарізім? (Ів. 4:20).
За Мойсеєвим Законом, хто торкнеться мерця, стає нечистим на тиждень; а якщо він оскверниться і здійснить культовий акт, то його повинні вигнати з Ізраїлю (Чис. 19:11-13). Ця норма ще суворіша стосовно священика: навіть якщо померлий – його родич (Лев. 21:1-4). Отже, була обрана межова ситуація, коли перед священиком і левитом постала альтернатива між дотриманням приписів культової чистоти і допомогою вмираючій людині. Однак варто зазначити, що культові норми не виправдовують священика і левита, адже в таких ситуаціях, як у притчі, вони все одно зобов’язані допомогти вмираючій людині; натомість, вони обидва минають цього чоловіка і йдуть собі далі.
Нарешті вмираючого бачить самарянин. Він проймається співчуттям і опікується ним. Таким чином притча змальовує разючу протилежність: те, чого не виконують священик і левит, здійснює самарянин, який є ворогом ізраїльтянинові. Зміст притчі починає ставати провокативним, бо любов до Бога не гарантує любові до ближнього. Ба, більше: те, чого вартувало очікувати від людини, яка краще знає любов до Бога (священика і левита), здійснює та людина, яка охарактеризована лише своєю відмінністю. Вмираючий чоловік отримує спасення від чужинця!
Від співчуття до опіки
Притча досягає свого переломного моменту, коли повідомляє, що самарянин «змилосердився» (в. 33). І врешті законовчитель визнає: ближнім є «той, хто вчинив йому милість» (Лк. 10:37). Варто зупинитися на дієслові, яке виражає співчуття самарянина. Дієслово «співчувати» (splanchnizomai) походить від іменника splánchna, що грецькою означає людське нутро, зокрема й серце. В часи Ісуса вважалося, що з нутра походять особисті почуття: любов, співчуття і милосердя. Самарянин не просто дивиться на вмираючого чоловіка, а приймає близько до серця його стан. І саме співчуття, що йде з глибини нутра, спонукає зробити все можливе для спасення помираючого чоловіка.
Правдиве співчуття – це не просто почуття, а дія – опіка над іншим. Із уважністю до деталей Ісус описує допомогу, яку самарянин надає вмираючому: той приступає до пораненого, промиває і перев’язує його рани, садить на свою скотину, привозить до заїзду і доглядає за ним. Коли минає перша ніч, найнебезпечніша для здоров’я, і самарянин бачить, що чоловік вижив, то дає господареві два динари – дводенний заробіток. А прощаючись і вирушаючи в подальшу подорож, запевняє господаря, що у випадку більших витрат відшкодує йому, коли заїде до нього на зворотному шляху.
Від початку і до кінця притчі нічого не сказано про самого вмираючого: не названо ні його походження, ні його соціального статусу. Увага цілковито зосереджена на тому, хто ним опікується і навіть оплачує витрати на догляд. Правдиве співчуття ризикує заради добра і перемагає, не зважає на втрату часу і грошей. Це прекрасно коментує св. Амвросій Медіоланський: «Не кров, а співчуття робить ближнім» (Тлумачення Євангелія від Луки 7:84).
[1] Потік у глибокій ущелині. – Прим. ред.