Жив-був собі колись один священик…
Він із захопленням працював у будинку опіки над старими людьми. І був би щасливий, якби не вона – жінка, дуже складна в спілкуванні. Вона була для нього ніби болюча колючка, яку він не міг вирвати.
Вона була нечутливою на будь-яке запрошення чи будь-яку розмову на тему віри, навіть якщо це були делікатні натяки. Вона всюди відчувала підступ. Вона знизувала плечима, нарікала, бурмотіла і йшла геть, похитуючи головою. От і закінчена розмова, яка так ніколи і не почалася. А їй вже сповнилося 85 років.
Нічого не можна було вдіяти. Вона не слухала (і не лише через проблеми зі слухом).
Він сердечно вітався з нею, мило посміхався, проводив з нею час. Він незліченні години присвячував на те, щоб здолати цей мур нехоті, знайти малу щілинку, пробудити бодай сумнів, змусити до мислення. Все безрезультатно. Видавалося, що вона має на собі панцир. Вона знизувала плечима, іронічно-саркастично усміхалася і… йшла геть, похитуючи головою й бурмочучи: «Для мене священик не має значення. Знаю я тих священиків, на жаль… І знаю: їм не варто довіряти…» Коли він уділяв благословення її сусідці по кімнаті, вона рішуче відверталася в інший бік.
У неділю, коли священик приходив причащати тих, хто не спроможний брати участь у Літургії, вона демонстративно сідала в головному коридорі й читала, делікатно кажучи, не надто релігійного тижневика, провокаційно підносячи розворот обкладинки.
Так тривало понад п’ять років. Він постійно намагався налагодити з нею контакт, не знеохочувався її замкненістю і байдужістю, цікавився її фізичними недугами. А вона вперто залишалася собою. Як говорили монахині, «безнадійно втраченою».
Проте не так давно сталося мале чудо. Коли священик причащав інших підопічних, вона поклала журнал на крісло, так, щоб не було видно обкладинки, і підвелася, дещо схиливши голову. (Збентеження, сором, добре виховання, прихований сум? Хто його знає…). Якби священик не тримав чашу з Дарами, то напевно застрибав би з радости.
Звісно, це не можна було назвати якоюсь надзвичайною зміною. Звичайний жест – підвелася і схилила голову. Однак можна було сподіватися, що це якийсь сигнал, що розмова ще не завершена.
Священик відчував велику перемогу. Варто було присвячувати увесь цей час, варто було інвестувати капітал молитов (його і ще дюжини згромаджень), аби побачити цей малий крок, – сигнал, що, цілком можливо, вдасться досягти порозуміння.
Можу вас запевнити: той священик готовий присвятити наступних п’ять років, аби скоротити відстань ще на десять сантиметрів. Він вважає, що ціна відповідна: десятки кілометрів з його боку і кілька сантиметрів з її.
Знаю це точно. Бо так склалося, що той священик – то я.