Заслання було не лише періодом випробовування та навернення найкращої частини Ізраїля. Цей період був цінний також з огляду на ще один дуже важливий з погляду об’явлення аспект.
Під час заслання священство разом зі «старшими» природно обняло провід над депортованими. Позбавленому незалежности та царя, вигнаному із власної землі вибраному народові не залишилося більше нічого, окрім його духовної спадщини, що з плином віків нагромадилася переважно при єрусалимському храмі. Надзвичайно важливо було зберегти цю спадщину, зафіксувати її на письмі, аби вона не загубилася і збереглася в неспотвореному вигляді.
Утім, ці зусилля священства мотивувалися не лише тривогою за збереження минувшини. Ізраїль у той час зазнавав приголомшливого досвіду: з одного боку, він був розгублений через крах усього того, у що вірив та на що сподівався, з іншого ж – він жив серед суспільства, яке мало свої дуже старовинні й гідні пошани релігійні традиції, що сягали майже третього тисячоліття до Хр. Якщо Ізраїль, перебуваючи на засланні, хотів зберегти свою ідентичність, не розчинитися і не дати себе звести величавою релігією завойовників, він мав триматися своєї історії, свого минулого, роздумувати над ним. А це завдання було в компетенції передовсім священства, яке й береться в цей період зафіксувати в письмовій формі те, що вчені сьогодні називають «священичою традицією», – яка охоплює всю книгу Левит, значну частину Чисел, частину Виходу (зокрема глави 25-31 та 35-40) та деякі фрагменти з Буття. Ізраїль ніколи ще не відчував такої необхідности бути «святим», тобто «відділеним» від інших народів, необхідности жити по-иншому, щоб зберегти свою віру в Йгвг, – як це було в час заслання. Так званий «закон святости» (Лев. 17-26), правдоподібно, становив центральне ядро священичого документу.
Значна частина вказаних текстів містить у собі закони та приписи, що стосуються богослужіння, однак священича традиція, подібно, як і інші, не може не брати до уваги історії Ізраїля, яку вона розглядає під специфічним кутом: вона в особливий спосіб відчуває себе зберігачем ідеї про Божу святість і славу, що мають виявлятися передовсім у богослужінні, яке Ізраїль Йому складає, а священики головують і беруть відповідальність за нього.
Історію спасіння розглядають як Боже втручання, в якому Він для Своєї прослави за допомогою низки союзів хотів створити на землі святий народ, поступово даючи йому відповідні норми та інституції. Священича традиція поділяє цю історію на чотири великі епохи: сотворення світу та людства (Бут. 1:1 – 2:4а), що завершується катаклізмом потопу; союз Бога з цілим людством, уособленням якого є Ной (Бут. 9:8-17); союз із патріярхами (Бут. 17), що провіщає новий тип релігійних стосунків; і нарешті Сінайський союз, що завершує цей чин, створюючи святий народ з Ізраїля (Вих. 19:3-8). Якщо взяти до уваги, що Єзекіїл, пророк зі священичого роду, спрямовує свій погляд у майбутнє, провіщаючи новий союз (Єз. 37:21-28), можна зауважити, як ця традиція вимальовує загальну панораму історії спасіння. У цій оптиці перша глава Буття – це не так «розповідь про сотворення світу», як радше гимн прослави безконечно великого Бога, Який пропонує людині Свій союз, Свою приязнь, даючи їй як запоруку цього союзу увесь світ (Бут. 1:26-27).
Ізраїль не дає вавилонській релігії зачарувати себе, а відповідає поглибленням розуміння своєї історії та своєї віри в Бога отців.
Ці ідеї породжують глибоку духовність: усе життя – це літургійна служба Богові, що присутній в усьому житті людини. Саме тому законодавство, яке знаходимо в Біблії, будучи майже виключно «священичого» походження, подано як Боже розпорядження, навіть коли воно врегульовує світські питання. Апостол Павло у великій передмові до послання до Ефесян перейме центральну ідею цієї релігійної течії, аж тричі повторюючи в буквально кількох віршах, що увесь план спасіння здійснюється «на хвалу слави Божої» (Еф. 1:3-14). Апостол Петро не знайде кращих слів на означення християн від Вих. 19:3-8: «вибраний рід, священство царське, народ святий» (1 Петр. 2:9).
Редактори священичої традиції подбають також про остаточне написання П’ятикнижжя.