Книга третього великого пророка доволі добре впорядкована щодо розміщення матеріялу, і можна без труднощів розрізнити, з яких частин вона складається.
а) У перших трьох главах Єзекіїл розповідає про перше величаве видіння, яким супроводжувалося його покликання до пророчої місії. Перед ним постав хмарний вихор, що, наче смерч зближався до місця, де він стояв, – до берегів ріки Кевар; він побачив чотирьох дивних живих істот – херувимів, з колесами біля кожного та величезною жаровнею посеред херувимів і коліс; вгорі ж – престол із суцільного величезного дорогоцінного каменя, а на ньому – постать невиразних обрисів, мовби огорнена вогнем. Усе це перебувало в безупинному русі. Тоді настає розповідь про Боже покликання та вислання на місію.
У покликанні Єзекіїля серед іншого знаходимо один символічний жест, яким він від тієї хвилі посвячується на посередника Божого слова: пророк має проковтнути «сувій», в якому виписано те, що він має передати від Божого імени Ізраїлеві на засланні. Відтепер він буде відповідальним вартовим (Єз. 3:16-21) і муситиме не допустити до руїни та до цілковитого зникнення засланих.
Це видіння мало для євреїв у Вавилоні різні значення: насамперед воно мало спростувати помилкове уявлення, начебто Бог був «прив’язаний» до якогось місця, до ізраїльської землі чи до єрусалимського храму, і що засланці були покинені та забуті. Це видіння має переконати їх, що Богові належить уся земля, що Він присутній у кожному місці і при кожній людині.
Крім того, це видіння мало закарбувати у свідомості засланих, що Бог Ізраїля вищий від божеств переможців, зображених під образами херувимів та сяючих кіл, які, на думку вчених, символізували орбіти сонця, місяця та зір, що їх у Вавилоні вважали божествами: усе те, що вавилоняни вважають божествами, насправді є лише створіннями, підпорядкованими престолові, себто владі ізраїльського Бога. Ті боги не були більші від Йгвг лише через те, що вавилоняни завдали поразки царству Юди та вирвали з Божої землі більшість її мешканців, – усе це допустив Бог (як перестерігали всі пророки), аби покарати та очистити Свій народ, винний у стількох зрадах союзу.
Врешті, у цьому «видінні» пророка покликано саме в землі заслання. Це означає, що Бог не покинув тих вигнанців, а скерував до них посланця, аби спонукати їх до покаяння, до терпеливости та надії: Бог був із ними.
б) Але засланці засвоять ці уроки лише з часом. Глави 4-24 розповідають про проповідь Єзекіїля перед падінням Єрусалиму, себто в 593-му – 586-му рр. У цих главах пророк не перестає нагадувати про колишні та теперішні провини Божого народу – як самих засланців, так і тих, хто залишився на батьківщині. Глави 16-а і 23-я у формі алегорій зображають стосунки між Богом та Ізраїлем: з одного боку – вибрання, піклування, любов Бога; з іншого – невірність та невдячність. Єзекіїл застосовує в цих главах гострішу мову, ніж будь-який інший пророк; він порівнює взаємини між Богом та Ізраїлем до подружжя й називає провини Ізраїля (насамперед ідолопоклонство) перелюбом, що вже тягнеться із покоління в покоління. Тоді ж Єзекіїл отримує видіння про те, що станеться з Єрусалимом, в якому храм було ганебно збезчещено так, що там навіть поставлять поганських ідолів та здійснюватимуть культ на їхню честь. Бог відчуває нудоту від того всього, і пророк стає свідком, як «Слава Господня», показана в символах першого видіння, отриманого коло ріки Кевар, вийшла з храму та з міста, що негідні її присутности. Але якщо від міста відходить Бог, його захистити не зможе більше ніщо. Глави 8-11, в яких описано це видіння, – найкращий коментар до проповіді Єремії (пор. Єр. 7).
У 18-ій главі Єзекіїл торкається одного важкого на той час питання – особистої відповідальности перед Богом. Він перший пророк, який так наполегливо й абсолютно впевнено стверджує, що кожна людина відповідальна перед Богом за свої вчинки, і звертається до юдеїв із невідкладним закликом навернутися та жити згідно із Божим законом.
в) У главах 25-32 зібрані пророцтва проти поганських народів, зокрема проти Єгипту та міста Тиру за їхню політичну позицію супроти Ізраїля та за їхню зарозумілість перед Богом. Зокрема в 29-ій главі з великим літературним хистом описано гордовитість царя Тиру, багатого приморського міста на фінікійському узбережжі. Пророк порівнює його з першою людиною, сотвореною Божими руками, сповненою добрими якостями та Божими дарами (Єз. 28:11-15), яка, однак, забула, що вона «людина» (Єз. 28:2). Це прозорий натяк на Бут. 2 і 3.
г) 33-тя глава знаменує перехід до другої частини пророчого уряду Єзекіїля. Серед іншого в ній розповідається, як пророк дізнався про знищення Єрусалиму (33:21-23). У цій главі знаходимо мовби повторне посланництво пророка (пор. 33:7 та 3:17-19), що вказує на новизну того звіщення, яке він тепер проголошуватиме.
д) Від 34-ї глави Єзекіїл змінює свій тон. Ілюзії засланців на близькість перемоги над Вавилоном були пов’язані із непорушністю Єрусалиму та Божого храму. Після знищення міста та храму будь-яку надію було втрачено: кінця заслання більше не було видно. Пригнічення сягнуло краю, і заклик до навернення падав у порожнечу: навіщо навертатися, якщо все вже було втрачено? Тоді Єзекіїл вдається до підбадьорювання, не перестаючи змальовувати те прекрасне майбутнє, яке Бог готує для Свого народу. Він Сам, як добрий пастир, на відміну від тих злих пастирів, яких Ізраїль мав у минулому, буде провадити Свій народ, аж доки не пошле нового Давида, обіцяного Месію (Єз. 34).
Ізраїль не заслуговує на це, але Бог не відступає від Своїх давніх обітниць і завжди буде вірний. Відбудова буде лише чином Божої доброти та милосердя і полягатиме передовсім у внутрішньому наверненні. Бог дасть Своєму народові нове, тілесне серце; вийнявши кам’яне серце, що його Ізраїль виявив своєю поведінкою, Він дасть йому серце завжди чуйне до Його любови (36-та гл. – одна з найзахопливіших у книзі Єзекіїля, вона є прекрасним продовженням Єремїїного пророцтва про «Новий Заповіт», пор. Єр. 31:31-34).
Усе це видається засланцям нереальним, але могутність Йгвг не має меж: славнозвісне видіння про висохлі кістки (Єз. 37), що знову злучаються одна з одною, обростають тілом і заново стають живими особами під дією Божого Духа, дає Єзекіїлові та вибраному народові певність, що знищений Ізраїль ще таки воскресне й повернеться на батьківщину.
У главах 38-39 йдеться про таємничий наступ сил зла проти воскресного нового Ізраїля, що їх очолив персонаж, якого Єзекіїл називає Ґоґом. Тут слід шукати не так якихсь історичних подій, що мали б відповідати цій розповіді, як радше необхідно взяти до уваги «есхатологічну» оптику та апокаліптичний літературний жанр, в якому символічно описано знищення ворогів Бога та Його народу перед приходом нового світу, що його Єзекіїл описує в 40-ій – 48-ій гл.
е) В останніх дев’яти главах (Єз. 40-48) описано останнє велике видіння Єзекіїля, в якому він споглядає новий відбудований храм і нове Боже місто Єрусалим. У ще раз заселеній Палестині земля знову буде розподілена між 12-ма племенами Ізраїля, що більше не будуть поділені на два царства, а будуть об’єднані, як за славних часів Давида та Соломона. Єзекіїл споглядає, як «Слава Господня», що відійшла була в час невірности та гріха (Єз. 43:1-9; пор. 11:22-25), повертається назад у відновлену Божу землю та в наново посвячений храм, до народу з переміненим серцем.
Єзекіїл, походячи зі священичого роду, розгорнуто й детально описує все, що стосується богослужіння в цій новій землі Ізраїля, яка чудесним чином стає плідною завдяки джерелу, що витікає з підвалин храму і, спрямовуючись на схід, зрошує всю землю (Єз. 47). У цьому описі все ідеальне: це новий світ, що його Бог творить для тих, хто дає Йому перетворити своє серце.
Відбудова, будучи такою недосконалою порівняно з цим видінням, приведе ізраїльтян до розуміння, що вона не вичерпувала Божих обітниць, а була лиш завдатком, образом месіянської відбудови внутрішности людини і того остаточного перетворення цілого світу, на яке ми ще очікуємо.
Завершуючи розгляд книги Єзекіїля, зробимо ще такі зауваги:
- Після заслання Ізраїль назагал зберіг вірність своєму Богові; ідолопоклонство і поганство більше ніколи не відтягнули його далеко від Нього. Заслання привело Ізраїля до дуже високого рівня усвідомлення Бога, що було плодом насамперед проповіді пророків та роздумів над їхньою наукою.
- Акцентуючи увагу на богослужінні, третій великий ізраїльський пророк доповнює образ досконалої релігії, якої Бог вимагає від людини. Ісая був передусім пророком віри; Єремія особливим чином наголошував на внутрішній релігії, яка мала бути насамперед відповіддю на Божу любов; Єзекіїл, не забуваючи й про інші два аспекти, турбується про прославу та публічне богослужіння, що їх вибраний народ має віддавати безмежно величному Богові. Досконала релігія обіймає всі три вказані аспекти.