Ще більше підстав для сприйняття розп’яття Ісуса як страшної пародії на справедливість дає наполягання Біблії на тому, що Він був не просто людиною з неабиякою доброчесністю, а бездоганним у всьому, що колись думав, говорив чи робив. Натяки на це ми бачимо в красномовних свідченнях, наданих безпосередньо перед Його смертю. Понтій Пилат сказав первосвященикам і натовпу: «Я не знаходжу жадної провини в Цій Людині» (Лк. 23:4). Під час другого судового розгляду дружина Пилата вмовляла його: «Нічого не май з отим Праведником» (Мт. 27:19). Коли один зі злочинців, розп’ятих одночасно з Ісусом глузував з Нього, пропонуючи спасти їх усіх, його товариш відповів йому: «Чи не боїшся ти Бога, коли й сам на те саме засуджений? Але ми справедливо засуджені, і належну заплату за вчинки свої беремо, Цей же жадного зла не вчинив» (Лк. 23:40-41). Коли Ісус віддав духа, сотник, який відповідав за страту, визнав: «Дійсно праведний був Чоловік Цей!» (Лк. 23:47).
Хай би це навіть були враження тих, хто спостерігав за подіями лише впродовж короткого часу, але вони вказують нам правильний напрямок. Зізнання ж Юди Іскаріота, що він згрішив, «видавши невинну кров» (Мт. 27:4), вражають набагато більше, бо він належав до тісного кола Ісуса і впродовж трьох років мав можливість бачити й чути Його зблизька. Це переконало його не тільки в тому, що Ісус не заслуговує на смерть, а й у тому, що Він не має моральних вад.
Симон-Петро, місцевий рибалка й один із перших дванадцяти учнів Ісуса, також провів з Ісусом понад три роки й засвідчив, що Його життя було «непорочним» (1Пет. 1:19). Петро, чиї висловлювання були часом необачні та звабні, як ніхто інший бачив різкий контраст між своєю поведінкою та поведінкою Ісуса й засвідчив: «Не вчинив Він гріха, і не знайшлося вустах Його підступу» (1Пет. 2:22). Іван, ще один Ісусів учень, який мав з Ним особливо тісні стосунки, не вагаючись, називав Його «праведним» (1Ів. 2:29). Це те саме слово, яке вжив римський сотник біля хреста, проте у вустах Івана воно набуває набагато більшої ваги. Автор ще однієї з книг Нового Заповіту каже, що Ісус був «святий, незлобивий, невинний, відлучений від грішників» (Євр. 7:26) і що, хоча й був Він «випробуваний в усьому, подібно до нас», залишився безгрішним (Євр. 4:15).
Якось Савл, майбутній апостол Павло, пішов в особистий «хрестовий похід», щоб знищити Християнську Церкву та стерти з лиця землі всіх послідовників Ісуса, проте думка цієї блискучої високоосвіченої людини кардинально змінилася. Раніше він вважав Ісуса богохульником і неправдомовцем, вчення якого загрожувало релігійному життю цілого народу, проте переконався, що Ісус «не відав гріха» (2 Кор. 5:21). Після того Павла неодноразово били, катували, кидали в темницю, каменували та «наражали на смерть знову і знову» (2 Кор. 11:23, NIV) за його віру, проте він жодного разу не відступив від свого переконання, що Ісус не мав ані моральних, ані духовних вад. Чому ж тоді саме хрест судився Тому, Чиї слова, вчинки й усе життя переконали стількох людей, що на Ньому немає жодної провини?