Чудовий приклад молитви голови, відлученої від серця, дає нам зустріч самарянки з Ісусом. Жінка прагне нових вражень, незвичайність яких, як їй видається, гарантує присутність особливого, захопливого Співрозмовника. Просить про «живу воду», завдяки якій більше не відчуватиме спраги. Забарвлення й тон цієї ситуації повністю змінюються, коли Господь висловлює бажання, аби вона спочатку привела свого чоловіка. Він торкається глибокої рани її серця: «бо п’ятьох чоловіків ти мала», а з шостим живе на віру (див. Ів. 4:6-26). Важко сказати, чи попередні чоловіки померли, чи то просто була жінка, якій набридали постійні стосунки. Так чи сяк, а її досвід – це зовсім не те, про що хотіла б розмовляти з Назарянином.
Ми не маємо залишати наших страхів, смутку, почуття поразки, безнадії за дверима храму. Адже все одно абстрактні пошуки якоїсь особливої ласки, що зробить нас здатними жити глибоким духовним життям, будуть марними. Молитва не може стати зустріччю наших ідеальних прагнень з Богом, Який одразу ж чудесним чином задовольнить їх. Духовний зв’язок передусім має ґрунтуватися на зустрічі наших реальних почуттів, особливо тих болісних і небажаних, зі Спасителем, від якого сподіваємося дістати ясність розуму та силу для пошуку розв’язків.
Ми відмежовуємо молитву від серця, коли намагаємося знайти втіху, не називаючи джерел болю. Як може почути нас Бог, коли ми самі себе не чуємо? Господь Ісус запитує сліпця, який, власне кажучи, відомо, для чого прийшов: «Що ти хочеш, щоб зробив Я тобі?» (див. Лк. 18:35-43).
Чи ми справді знаємо, про що хочемо просити, коли приходимо молитися? Чи маємо контакт із власним серцем і його сумнівами, страхами, тривогами й безпорадністю? Навчитися сердечно молитися можуть допомогти псалми, в яких усе, що болить побожного ізраїльтянина, лежить на поверхні, як відкрита рана.
У II столітті язичницький філософ Цельс[1] висміював віру християн у воскресіння тіл. Це видавалося йому незбагненним абсурдом. Адже на той час панувала доктрина Платона[2] й Плотіна[3], яка утвердила у філософії думку про те, що спасіння – це визволення від тіла. Натомість Церква незмінно навчає про нерозривний зв’язок духовности й тілесности, а це, зокрема, означає, що ми конче потребуємо зустрічі голови і серця – розуму (свідомости) зі світом наших почуттів. Особливо тих, які живуть у «затіненій долині». Відновивши цей зв’язок, не дамо своїй релігійності відірватися від людських почуттів і проблем, що й так закінчилось би болісним падінням. Отож, поки цього ще не сталося, спробуймо повернутися до себе.
КІНЕЦЬ
[1] Цельс (або Кельс) – римський філософ-платонік другої половини II ст., один із найвідоміших античних критиків християнства. – Прим. пер.
[2] Платон (427-347 або 348 до Р.Х.) – давньогрецький мислитель, один з основоположників європейської філософії, очільник філософської школи, що відома як Академія Платона. – Прим. пер.
[3] Плотін (205-270) – давньогрецький філософ-ідеаліст, найвидатніший представник неоплатонізму. – Прим. пер.