У Своєму навчанні Ісус часто використовував притчі та порівняння, щоб учні могли ліпше Його зрозуміти. В Євангелії є багато слів, промовляння яких наповнює Божим світлом.
«Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають. Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть. Бо де скарб твій, там буде й серце твоє!» (Мт. 6:19-21).
Слова Господа цілком зрозумілі. Не треба збирати скарби, багатства чи почесті. Варто нагромаджувати ті блага, які можуть довести нас до справжнього щастя тут, на землі, а потім – на небі.
Найцінніший скарб – це Бог. Його не можна порівняти з жодною річчю. Багатства закінчуються, здоров’я можна втратити, краса минуща. Лише Бог ніколи не підводить.
Щоб переконатися, що ми часто думаємо про Нього, треба глибоко замислюватися про наше життя, щоб, бува, все не виглядало інакше, ніж нам видається. Якщо Господь говорить, що там, де є наш скарб – там є і наше серце, то ми маємо задуматися, де наше серце, бо там знайдемо і свій скарб.
Де є наше серце? Відповіді, які спадають на гадку, лише пригнічують. Одні помістили його у виставу, на яку хочуть піти, інші – у досягнення успіху на роботі або ж у своєму середовищі. Хтось зосереджує всю свою увагу на тому, коли одягне новесенький одяг, хтось інший живе думками про новий планшет, автомобіль чи закордонну поїздку; відповідей на це запитання є безліч – усе залежить від індивідуальних уподобань.
Отож, скільки є таких, чиї серця спрямовані до Бога? Скільки людей, живучи вірою, на перше місце ставлять Бога, а вже потім – свої амбіції?
Одного разу я почув: «Останнім часом я більше турбувався про себе, ніж про Бога». Я не вперше чув такі слова, та, попри все, вони справили на мене велике враження. Безперечно, згідно з ідеалом кожної людини, Бог займає в її житті перше місце, але чи реалії щоденного життя підтверджують це? Що переважає в моїх думках? На що я сподіваюся? Яким заняттям я присвячую найліпші моменти дня? Скільки разів удень я затримуюся, щоб віддати Богові мою працю, радощі й сумніви, з якими стикаюся? Скільки разів я підношу своє серце до Бога, скільки дякую Йому?
Я не знаю відповідей на ці та подібні запитання, які можуть виникнути, та якби записати їх на аркуші паперу, то може виявитися, що ми побачимо, наскільки наші думки спрямовані до інших скарбів, які не мають нічого спільного з тими, про які говорить Ісус.
Було б дуже шкода, якби ми не зрозуміли, наскільки велике значення має виконання Христового навчання, бо ж надто часто ми виправдовуємося: «Попри все, я ж не є для Нього аж настільки поганим». У цьому немає ані крихти правди, особливо якщо в щоденному житті ми не шукаємо Його неустанно, намагаючись узгодити егоїзм із виконанням Божої волі. У наступній частині тексту Господь картає нас словами, над якими ми повинні задумуватися набагато частіше: «Ніхто двом панам служити не може, бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматись одного, а другого знехтує. Не можете Богові служити й мамоні» (Мт. 6:24).
Співучасть
Дехто живе з переконанням, що від моменту, коли Господь сказав: «Тож віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже» (Мт. 22:21), життя стало набагато простішим. Достатньо бути в житті трошки милосердним, а решту часу можна витратити, на що душа забажає.
На жаль, така інтерпретація слів Господа зовсім помилкова. Бо Ісус не прагне переказати нам, що якщо ми одного разу зробимо вчинок милосердя, дамо милостиню чи стримаємо нарікання, помолимося чи підемо до сповіді, то решту часу можемо присвятити на наші особисті заняття, ніби це час, вільний від справ, пов’язаних із Богом.
Ми – Божі діти і завжди залишаємося ними, тому жодного моменту, жодного дня, години чи хвилини ми не звільнені із заангажованости, що виникає з Божої любови, навіть якщо переконані, що вже віддали Богові те, що Йому належить, а тепер пора віддавати те, що належить кесареві – уособленню егоїзму, лінивства та особистого комфорту.
Таке мислення помилкове. Мати завжди дбає про своїх дітей з огляду на дуже просту причину: у любові не буває канікул. Що доброго можна подумати про жінку, яка обмежується виконанням основних обов’язків стосовно дітей: відводить до школи, годує й одягає, а пізніше просто забуває про них? Як можна назвати закоханими людей, які пам’ятають про взаємну любов лише тоді, коли бачать одне одного? Любов існує поза часом – або любимо завжди, або це неправда.
Подібно є і з Господом Богом: або ми любимо Його завжди, безперервно, або ця любов дуже сумнівна. Коли ми врешті захочемо зрозуміти цю просту правду, яка зробить нас щасливими? Адже хіба існує щось чудовіше, ніж співучасть Господа Бога в нашій щоденності, у нашій праці, вільному часі, і, врешті, у нашому житті?