Ще в семінарські часи я записав цю назву в записнику неправдоподібних подорожей. Ель Ґолеа. Я прочитав, що там на сторожі пустелі стоїть гріб Шарля де Фуко.
Коли я прибув до Ґхардая, то упевнився, що моя давня мрія врешті сповниться.
Але від омріяного місця мене все ще відділяли 270 кілометрів. Довгі 270 кілометрів паніки серед піщаних бур.
Коли ми проїхали через апокаліпсис без втрат, то поблизу Ель Ґолеа я врешті зупинив авто.
Я знав, що в околиці розташоване невелике село Сант-Йозеф і що саме там є гріб Шарля де Фуко.
У путівнику була мова про чудову оазу, де росте 180 000 пальм та незліченна кількість плодових дерев.
Історія пригадала, що саме тут комендант Лаперріне, що був на французькій службі, завербував перших воїнів на дромадерах, щоб завоювати горді народи Сахари.
Легенда також розповідає про криницю глибиною 120 м, де колись кинули відому жінку-воїна Каркаоу, людоїдку, яка сама відбила легендарну навалу туарегів.
Але мене цікавив лише цей гріб. Це була зустріч, якої я давно прагнув, від якої не міг відмовитися.
Однак віднайти гріб було не так просто. Група хлопців показала мені напрямок не надто конкретним жестом. Було помітно, що вони здивовані моєю появою.
На кам’яній площі, на якій були острівці піску, автомобіль відмовився мене слухатися. Тож далі я пішов пішки. Вечірні тіні починали видовжуватися.
Поблизу був храм. Важливий, бо це перший храм у Сахарі, освячений у 1938 році. Трохи далі я врешті помітив гріб брата Шарля, а за ним – безкраїй горизонт пустелі.
Шарля де Фуко вбили 1 грудня 1916 року в Таманрассет.
У 1929 р., передбачаючи беатифікаційний процес, тіло «марабута» (магометанський аскет), за винятком серця, яке залишилося серед ялиць Хоггару, перевезли до Ель Ґолеа. Ця подорож тривала чотири дні.
Падаю на коліна і молюся, мою молитву супроводжує виття вітру та пісок, який дряпає мене по обличчі.
Раптом я відчуваю, як хтось шарпає мене за сорочку. Це один з хлопців, яких я щойно зустрів:
– Ходи до мого дому. Я покажу тобі скорпіона… Ти ніколи не бачив скорпіона?.. У мене є один. Ходи. У тебе є гроші?
Намагаюся звільнитися від надоїдливого хлопчака. Але нема ради. Йому видається чимось неможливим, що я можу витрачати час біля дороги і не цікавитися його скорпіоном. Він і надалі докучає мені:
– Ходи до мого дому. Це вже близько. Побачиш скорпіона. Ти даси мені грошей, а я покажу тобі скорпіона. Гаразд?..
Цей епізод, безсумнівно, сподобався би брату Шарлю.
Адже він у своєму житті погодився, щоб йому перешкоджав Інший та безконечні групи інших.
Його шляхи зазвичай вели його… деінде.
Тому він завжди почувався в центрі Світу. Також посеред Сахари.
Часто повертаюся думками до хлопця, який докучав мені біля гробу брата Шарля. Я згадую його насамперед тоді, коли мені здається, що в деяких моментах мого життя немає ідеальних умов, щоб «жити пустелею».
Мушу вибити собі з голови, що існують «ідеальні» умови для молитви.
Навіть у пустелі я не знайшов ідеальних умов.
Треба було терпіти вітер, сонце, спрагу та втому.
Треба було терпіти мух, які сотнями приклеювалися мені до плечей і давали трошки перепочити лише в полудень. (Я ніколи так і не зміг пояснити собі це дивне явище…).
Треба було терпіти пісок, який втискався мені у волосся, до носа, горла, всюди…
На дюнах я так ніколи і не закликав, як Петро: «Учителю, добре бути нам тут!» (Мр. 9:5).
Натомість часто протестував:
– О, Господи, як важко тут залишатися. Я більше не можу.
Ні, пустеля не є місцем, що перебуває під охороною, де ніхто тобі не заважатиме, призначеним лише для зустрічі з Богом.
Є воля пустелі, непоступливе зобов’язання до самотности, очікування, сповнене опору, здатність терпіти всілякі спізнення, пристрасні пошуки глибини душі, прагнення правди.
Якщо будеш чекати, щоб реалізувалися оптимальні умови для молитви, то ти ніколи не молитимешся.
Замість ідеальних умов існують реальні умови для молитви. Конкретні елементи, на які треба зважати, відкидаючи небезпечні ілюзії.
Ти сам мусиш знайти собі місце, саме там, де ти перебуваєш, де працюєш, де нормально живеш. Маючи визначений план дня, конкретні обов’язки та відповідальність.
Це місце ти мусиш видерти з лап галасу, розпорошености, нагальних справ, прагнень торговиць.
Пустеля не була пожертвувана тобі як килим для молитви. Ти мусиш про неї подбати, мусиш її захищати, здобувати заново.
Кожен момент може мати благодать пустелі. Але ти зі свого боку мусиш збунтуватися проти невільництва годинника, мусиш зректися пихи, мусиш перебувати далеко від торговиць, зректися поверховости, балакучости, мусиш боятися порожнечі.
Саме в Ель Ґолеа мені пощастило. Лише один хлопчик мені перешкоджав.
Тепер є набагато більше надокучливих, і їхні аргументи важливіші від скорпіона.
Однак я завжди мушу бути людиною пустелі.
У переповненому автобусі, у черзі біля в’їзду на автостраду, на зупинці метро, у хаосі міського руху, а також вдома, коли телевізор сусідів не дає тобі спокою, а в інших сусідів табун дітей саме танцює під шалену музику, коли на вулиці шаленіють мотоцикли, а біля будинку двоє спортсменів дискутують, коли дзвонить телефон, щоб повідомити тобі, що хтось помилився номером… Реальні умови твоєї пустелі саме такі, а не інші.
Не втікай. Не дратуйся. Не відкладай на завтра.
Клякни.
Заглибся в цій самотності, переповненій перешкодами.
Дозволь, щоб твоє мовчання було обплетене цим галасом.
Пустеля починається тоді, коли ти, залишаючись на своєму місці, наважуєшся бути деінде.