Слово Анни: «Без коренів немає крил» – Так, але де ж мої корені?

1903 року маленькому Бельфурові було лише три місяці, коли помер батько. Його мати Жанет залишилася вдовою з десятьма дітьми на руках. Чи стане тепер незаперечним фактом те, що хлопчик та всі його брати і сестри не пустять коренів, бо їх виховуватиме самотня мати? Як воно, коли в житті дитини відсутній повноцінний фундамент? Чи є ще надія, що вона в майбутньому зможе жити здоровим життям? Історія Жанет та її десяти дітей доводить, що так.

З допомогою старших дітей Жанет вдалося переїхати з парохіяльного будинку і повернутися в рідне місто. Усі її хлопчики й дівчата ходили до школи, успішно закінчували навчання й стали пізніше самостійними та впевненими в житті. Коли Жанет запитують, як їй це вдалося, вона відповідає: «На колінах». Очевидно, вона завжди молилася за свою підростаючу зграйку дітей. І Господь вислуховував її молитви. Це мало свій вплив на наступне покоління.

Її старша дочка Джоан стала вчителькою музики, одружилася і народила п’ятьох дітей. Наймолодша Жанет від народження дуже слабка. Заради кращого здоров’я вона переїхала з Канади до Арізони (США). Тут у церковному хорі вона познайомилася з чарівним вірменином. Його корені були зовсім інші.

* *

Близько 1900 року багато вірменів мешкало в Туреччині. Вардан та Лія також. Вірмени – перший народ, в якому християнство стало державною релігією. Родина Вардана також була християнською.

1915 року почався геноцид вірмен. Спочатку турки шанували Вардана та його родину, бо він працював лікарем в одному селі і завжди лікував як вірмен, так і турків. Проте небезпека підкралася і до них. 1920 року турки їздили вулицями і розстрілювали всіх вірмен, яких тільки зустріли. Вардан з сім’єю сховалися у своєму будинку.

Лія хотіла принести покривало для їхнього трирічного сина. Лиш вона піднялася, щоб перейти в сусідню кімнату, як через вікно влетіла куля і повалила її на землю. Вона померла на місці.

Попри постійні погрози Вардан ще два роки жив у цьому селі. Невдовзі він одружився з однією вдовою. Вона привела в їхню нову сім’ю свого сина. Коли ситуація стала справді нестерпною, однієї ночі вони втекли до Сирії, а за кілька років мусили переїхати до Ливану. Діти Вардана, вже в дорослому віці, перебралися до Сполучених Штатів.

Гертуна поїхав з ними в 21-річному віці. Він поселився у своєї сестри, яка відкрила крамничку в Каліфорнії. Гертуна працював там продавцем. Пізніше він переїхав до Арізони, де відкрив власну крамницю з килимами. Темноволосому Гертуні з першого погляду запала в душу місцева впевнена в собі світловолоса Жанет. Вони одружилися, тому що прагнули створити міцну сім’ю, збудувати будинок та прожити разом до смерти. Обоє дотримувалися переконання, що сім’я повинна займати вагоме місце в житті. І вони зробили все для того, щоб їхні діти були щасливими.

Згодом їм усе ж таки далася взнаки різниця між їхніми культурами. Від початку в них були зовсім різні уявлення про сім’ю, про роль чоловіка і жінки в ній. Уявлення Гертуни формувалося в середовищі Сходу: чоловік повинен заробляти гроші та дбати про матеріяльний добробут своєї сім’ї. Дружина має піклуватися про чоловіка, дітей та дім. Так прийнято у вірменській культурі. Саме так, на його думку, мала жити сім’я. На будь-які інші форми він дивився немовби з ревнощами.

Жанет походила із сильної сім’ї. Вона любила повторювати фразу: «Ми прекрасно вміємо виживати». Тоді вона згадувала своїх предків, які першими відважилися пуститися в дорогу зі Шотландії та Ірландії до Канади, а від східного узбережжя далі на захід, до Ванкувера. В їхній сім’ї звичним явищем було те, що кожен освоював якусь професію. Жінки також працювали поза домом, навіть тоді, коли одружилися і народили дітей.

Зрозуміло, що через таку різницю в поглядах конфліктів годі було уникнути ще з самого початку. Чоловік намагався відповідально дбати про свою сім’ю. Натомість він не міг зрозуміти, чому Жанет почувається такою обділеною. В результаті поміж двома такими різними культурами розгорівся чималий конфлікт, який призвів до того, що обоє партнерів щораз більше захищалися одне від одного їдким гумором. При цьому вони плекали надто високі очікування одне до одного. В таких умовах у них народилося чотири дочки. Я – найстарша.

* *

Тож де насправді мої корені? Я американка, тому що виросла в Америці? Я – вірменинка чи канадійка? Чи не тече в мені також шотландська та ірландська кров? Ось які різноманітні корені – культурні, соціяльні, духовні – впливають на нас, і не варто їх недооцінювати. Однак вирішальним є те, що ми з ними зробимо. Коли мене запитують, де я почуваюся вдома, я відповідаю: «Всюди і ніде. А радше там, де перебуває моя сім’я». Почуття незахищености та страх не пустити коріння в певному місці переслідували мене все життя. Для обох моїх дочок, які виросли в Швейцарії, тема мультикультурности не втратила своєї актуальности.

Ми не здатні змінити свої корені, однак на нас лежить відповідальність за власне життя та примирення з ними. Для мене це означає побачити ці культурні, соціяльні та духовні корені та примиритися з ними. Аби краще пояснити, що я маю на увазі, розповім історію із власного життя.

* *

Нам, чотирьом сестричкам, було звично жити в такому багатокультурному середовищі. Лише в дорослому віці я почала роздумувати над тим, що саме з нами відбувалося. Мій батько-вірменин завжди був акуратно одягнений, радісний, музичний та спортивний. Він мав геніяльні мовні та математичні здібності. Батько нас ніколи не обмежував і не карав. Ми часто обводили його довкола пальця через його добре серце. Він не міг сказати нам: “Ні”, і виконував усі наші бажання. А якщо ми не отримували бажаного, то навчилися корчити ображені гримаси.

Таку схему поведінки я накинула і на стосунки з Богом. Мені не складало особливих труднощів уявити Його люблячим батьком. А в своїх молитвах я завжди очікувала від Нього, що Він дасть мені все, чого тільки забажаю. Якщо цього не ставалося, я корчила ображену гримасу і ображалася на Нього. Мені було легко звикнути до цієї постави і дуже складно її позбутися.

* *

Припускаю, що мій батько мав глибокий життєвий страх, який він прикривав добрим почуттям гумору. Можливо, він важко пережив смерть своєї матері в себе на очах та втечу з власної батьківщини. У всякому разі, він ніколи не говорив з нами про своє минуле, так, ніби нічого вже з того не пам’ятає. Його метою було стати американцем. Попри те, що він справді став американським громадянином, однак стати американцем йому так і не вдалося.

Якби ж йому вдалося інтегрувати свої культурні надбання в нові стосунки, йому і нам жилося б краще. Батько помилявся в тому, що намагався приховати навіть позитивні риси вірменської культури, а міг би використати їх в якості життєдайного джерела для свого та нашого життя. Однак я, його дочка, не могла робити батькові жодних закидів. Зрештою, мені ніколи не довелося пережити такі травми, як він. З плином років я все більше його розумію.

* *

Моїй матері, на противагу батькові, вдалося призвичаїтися до нової культури. Вона була дуже сучасною як для свого часу. Тож мати запропонувала батькові переїхати до Нью-Йорка, щоб там вдосконалити його прекрасний тенор. А вона могла би працювати медсестрою. Проте батько так і не наважився на цей крок. Для нього було просто неприйнятним жити у фінансовій залежності від дружини.

Наша мати – сильна жінка з міцним характером та слабким тілом, свободолюбна, радісна, розумна, творча, музична, проте також мудра і практична. Вона мала бездоганний смак. Як це буває в родині купців, для неї було вкрай важливим презентувати оточенню зразкову картину сімейного життя та не видавати назовні жодних негативних емоцій. Ми всі невідступно дотримувалися цього принципу. Мати завжди дбала про те, щоб ми були чистими, охайно одягненими та пристойними.

Усією родиною ми регулярно ходили до церкви. Для нашої матері характерними були повага до Бога та морально високі переконання. Вона читала та співала разом з нами, спонтанно придумувала вірші та пісні, дбала про якісну освіту своїх дочок. Ми багато чим завдячуємо своїй матері.

Зворотним боком такої багатосторонності та знання була її амбіційна постава. Лише з сучасної перспективи я розумію, наскільки нереальним було її завдання практично самостійно виховати своїх дітей. Вона, звичайно, і сама не відповідала власним очікуванням. А якщо ми не виправдовували її сподівань, вона жорстоко карала нас – чи то фізично, чи злісними поглядами. Я страшенно цього боялася. У нас, дівчат, було таке відчуття, що ми ніколи не відповідатимемо її очікуванням. Це стало причиною того, що нас виховали із надто високими амбіціями й водночас низькою самооцінкою. Логічним наслідком такого виховання стало моє уявлення про те, що я повинна поводитися ідеально, аби виправдати Божі сподівання щодо мене.

Наші батьки відзначалися красномовністю. Вони частенько використовували цей дар для того, щоб закидати один одного або нас, дітей, гострими саркастичними зауваженнями. Замість вдячности, між нами панувала атмосфера критики у формі «гумору». Не усвідомлюючи цього, ми, сестри, звикли до такої постави в стосунках з усіма людьми.

Часто ми були свідками того, як наш батько потрапляв у великі борги, започатковуючи справи, не порадившись з мамою. Одного разу він вирішив замінити всі килими в домі, та при цьому забув покласти гроші на депозит. Натомість мама була дуже сумлінною. Вона дуже болісно переживала той факт, що на рахунку не було грошей, коли вона намагалася вчасно оплатити комунальні послуги. Однак батько не міг навіть думки допустити, щоб жінка займалася грошима, бо це, за його словами, «чоловіча справа». Шкода, бо вона була справді стараннішою в поводженні з грошима.

У сімейному колі ми завжди відчували материнський страх перед нестачею грошей. Кожна з нас, дочок, по-різному реагувала на таку ситуацію. Однак навіть і сьогодні ми всі боїмося витрачати гроші на якісь особисті потреби. Роками я відчувала страх нестачі грошей на прожиття, що переросло в надмірну заощадливість. На щастя, відтоді я помітно змінилася. Хоча досі обходжуся з грошима дуже бережно, проте вже значно вільніше. Позитивною звичкою залишилося бажання вчасно оплачувати всі рахунки.

Напруга та суперечки між моїми батьками зростали з кожним роком, допоки вони не закінчилися розлученням.

* *

Так ми й жили між поблажливістю та недостачами. Наш батько був милою людиною, однак ми не отримали від нього важливого структурного елемента людського щастя, який називається «впевненість». Мені завжди її бракувало і це відбивалося на моїй поставі: «Не можна нікому довіряти, краще все зробити самій». Як наслідок, зі страху та недовіри я прагнула все й завжди тримати під своїм контролем.

Ця постава відбилася на моєму ставленні до Бога. Довгі роки мене переслідувало відчуття: «Я знаю, що Він є Богом любови, проте не можу Йому довіряти. Я мушу все тримати у своїх руках». Та згодом, коли я ближче познайомилася з Ісусом, розпочався тривалий процес, завдяки якому я поступово навчилася свідомо довіряти Богові та не ображатися на Нього. Це усвідомлення привело до того, що у своєму першому шлюбі я змогла все частіше переборювати страх та недовіру і зростати у вірі в Господа, Який тримає мене і мою сім’ю у Своїх руках.

* *

Підсумовуючи сказане, можу стверджувати: жодного разу у своєму житті мені не вдалося пустити міцних культурних коренів. Де б я не перебувала в цьому світі, всюди почувалася «чужою». Я, у певному сенсі, вже звикла не бути типовою американкою, проте ще не є і справжньою швейцаркою. Мене зцілило усвідомлення, що мій чоловік мене любить і що я можу йому довіряти. Мої «кольорові» корені почали розростатися через мою роль порадниці, матері, дорослої дочки та бабусі.

* *

Та найбільш закоріненою я почуваюся у своїх стосунках з Ісусом. Рішення запросити Христа в своє щодення було і залишається найкращим у моєму житті. Проте я не завжди так вважала. Одного разу я відкрила для себе таємницю моєї прабабусі Жанет – у складних життєвих ситуаціях вона покладала всю надію на Бога. Навіть попри те, що я виховувалася в дисгармонійному середовищі, у мені сформувалися міцні корені життя та віри.

Щоб дорости до цього, мені знадобилося багато годин духовних бесід та порад. І так у мене в житті з’явилася мета, яку можна виразити улюбленим віршем із Біблії. Ісус каже: «Я – Виноградина, ви – галуззя! Хто в Мені перебуває, а Я в ньому, той рясно зароджує, бо без Мене нічого чинити не можете ви.» (Ів. 15:5).

Чим міцнішатимуть мої корені в моїх стосунках з Богом, тим краще розвиватимуться мої крила. Це допомогло мені позбутися непевности та відважитися на щось нове. Уже сорок років ми йдемо з Ісусом рука в руку. У цій подорожі я досвідчила, що Він зціляє безліч ран мого минулого. Завдяки болючому досвіду з минулого я можу зрозуміти людей, які переживають нелегкі часи свого життя. А тепер і сама в змозі супроводжувати інших в їхніх складних життєвих обставинах.

Попередній запис

Без коренів немає крил

Наступний запис

Вища школа подружжя