«Філософи, які розмірковують над людською буденністю, стверджують, що життя – це постійне навчання. Якщо воно справді так, то близькі стосунки в подружжі – це елітний університет. Тут на вас чекатимуть найскладніші іспити, лише тут ви можете навчитися найважливішого та зростати вповні. Водночас тут ви відчуєте себе найбільш прийнятими»[1]. Схожі висловлювання мислителів рано чи пізно спадають людині на гадку тоді, коли вона усвідомлює, що в її подружньому житті справдилися далеко не всі сподівання. Те, що так захоплювало і хвилювало обох подругів на початку спільного життя, водночас болісно виявляло всі їхні потреби і недостачі. Закоханість поступається боротьбі за владу. Ми віримо в те, що пізнаємо і полюбимо хиби свого партнера, однак не до кінця свідомі власних слабкостей. Мабуть, на початку сімейного життя двоє людей справді не помічають, що через бажання знайти другу половинку насправді шукають певного страхування, що болісний досвід минулого не повториться більше ніколи.
Спільне подружнє навчання починається тоді, коли обоє нарешті визнають, що вони насправді не можуть подарувати одне одному того, чого самі дуже потребують – любови, близькости, турботи. Ми хотіли б віддати своїй половинці усе найкраще, та водночас вдовольнити і власні потреби, відчувати захищеність та задоволення. Погляньмо, як про це пише Давид у своєму псалмі: «Таж я втихомирював і заспокоював душу свою, як дитя, від перс мами своєї відлучене, як дитина відлучена в мене душа моя!» (Пс. 131:2).
Ці та схожі псалми псалмопівець складає в скрутні для нього часи. Він усвідомлює обмеженість власних можливостей та сил. Чоловік більше не шукає почуття безпеки та захищеності у своєї жінки. Також він не надіється їх знайти у свого близького друга Йонатана та в інших людей. «Тільки від Бога чекай у мовчанні, о душе моя, бо від Нього надія моя! Тільки Він моя скеля й спасіння моє, Він твердиня моя, тому не захитаюсь!» (Пс. 62:6-7).
«Подружжя – це один із найпослідовніших шляхів власного розвитку та прийняття іншої особи. Тому насамперед подружнє життя можна сміливо назвати середовищем особистого зросту»[2]. Це «прийняття іншої особи» не починається ні в мені, ні в інших людях, а в моїй молитві до Бога. Поки не відмовлюся від зухвалого стереотипу про те, що моя дружина чи мій чоловік мусять чи повинні зробити мене щасливою людиною, а я, зі свого боку, мушу вдовольнити всі її чи його потреби, – не розпочнеться новий етап навчання подружнього життя. Це, власне, і є перший етап у вищій школі подружжя. Лише з плином часу ми помітимо незначні успіхи цього навчального процесу.
Особисто для мене згаданий ступінь розвитку ілюструється яскравими спогадами пережитих моментів. Він відчувається вже після кількох років сімейного життя. Ми з моєю першою дружиною зовсім по-різному ставилися до людей. Я ніколи відкрито не виявляв своїх поглядів, поводився дещо стримано та опосередковано. Моя дружина навпаки – спонтанно та щиро відкривала іншим все, що лежало в неї на серці. Ми вважали ці дві протилежні якості певним доповненням. З іншого боку, ця різниця часто призводила до суперечок та напруги. Біля мене дружина часто відчувала брак прозорости і відкритости. Я ж завжди потребував внутрішньої гармонії, і мене не на жарт лякали суперечки та конфлікти, викликані її надмірною щирістю.
Одного дня моя дружина надто активно висловлювалася у вузькому дружньому колі і сильно привертала до себе увагу, розпочавши обговорення справді делікатного питання і видаючи особисте на всезагальний розгляд. В цю мить я з подивом усвідомив, що не пориваюся відвертати конфлікт опосередкованим зауваженням. На превелике щастя, я збагнув, що моя дружина саме така і не інакша, і саме такою, з усіма рисами характеру, я її ціную і люблю.
[1] Eva-Maria Zurhorst: Liebe dich selbst und es ist egal, wen du heiratest, Goldman: München 2004, c. 40
[2] Там само, с. 63.