Слово Анни: Довгий шлях смутку

Власне, я роками цього боялася, майже очікувала. Однак, коли мені зателефонували і повідомили, що мій чоловік помер, ця новина сильно мене вразила. Прибита горем, я мусила ще й повідомити про це своїм дочкам та свекрусі. Лише після того, як на їхніх очах виступили сльози, я також почала плакати.

* *

Так почався один із найстрашніших періодів мого життя. Тепер я знаю, що люди переживають різні втрати, чи то смерть близької особи, чи розлучення, чи просто розлуку. Тоді я ще того не знала, може тому, що звикла приховувати свої почуття. Наука з дитинства – «Не можна виявляти своїх почуттів» – стала моїм фатумом. Мені було дуже важко виразити свій сум хоч в який-небудь спосіб. Здавалося, що я нічого не відчувала, наче завмерла. Не було ні радости, ні печалі.

На жаль, я так сконцентрувалася на собі, що не змогла допомогти своїм дочкам в їхньому смутку. Водночас я злостилася на Бога і радо кинула б Біблією об стіну. Не зробила цього лише із внутрішньої поваги. Згодом я звернулася за допомогою до духівника, однак не могла пояснити словами того, що в мені відбувалося.

У моїй голові крутися питання за питаннями. Вони не давали мені спокою ні вдень, ні вночі. «Де був Бог? Чому Він не відвернув цієї смерти? Чому Він не зцілив мого чоловіка? Я ж так намагалася вірити в Його обіцянки. Чи взагалі можна вірити Його Слову?» Однак я знала: «Якщо я зречуся Бога, то втрачу єдину Особу, яка може заглянути в моє серце і зрозуміти глибину моєї душі». Я почувалася, наче скороварка, ввімкнена на найбільшу потужність.

Водночас я запитувала себе, для чого я ще живу на цьому світі. Я перестала бути дружиною. Мої діти були вже дорослі і могли жити окремо. «Хто я без ролі дружини та матері? Для чого Бог взагалі мене створив? Який сенс такого складного життя?»

У такому стані я жила й працювала до знемоги. Потім знайшла одного психотерапевта, який рекомендував мені шеститижневе перебування в «клініці для людей у кризі». Я свідомо обрала нехристиянську клініку, щоб мене не засипали «побожними висловами». Так я виражала свій спротив на свою злість на Бога. Проте Господь вийшов мені назустріч і зустрів мене.

Це був дуже складний шлях, бо я мусила навчитися висловлювати свої почуття. Часто я доходила до межі, так, що буквально втрачала свідомість. Через лікування поглибилася напруга між бажанням шукати Бога та відійти від Нього. Часто під час прогулянок я проходила повз маленьку каплицю. Іноді я заходила всередину і намагалася налагодити зв’язок із Богом. Однак Він здавався наче німий, доки одного дня я не натрапила на один вірш із Біблії. Не знаю, де я побачила уривок із книги Єзекіїля (11:19-20). Однак ці слова сильно промовили до мене: «І дам їм одне серце, і нового духа дам у вас, і вийму з їхнього тіла серце камінне, і дам їм серце із м’яса, щоб вони ходили за уставами Моїми, і додержували Мої постанови та виконували їх. І вони стануть Мені народом, а Я буду їм Богом!».

Там я попросила Бога перемінити моє кам’яне серце на серце тілесне. Одразу нічого не відбулося. Через два тижні – у свій день народження – я пішла на святу Літургію. Проповідь так сильно торкнулася мого серця, що я в тихій молитві передала Богові свою величезну злість та свою боротьбу проти Нього.

Повернувшись додому, я побачила, що там зібралися всі мої подруги. Мої донечки організували вечірку-сюрприз для мене. Увійшовши, я вперше за останній час відчула хоч трохи радости. Було дивно, бо я вже тривалий час такого не відчувала. З цієї миті почуття почали по трохи повертатися.

Звісно, моє одужання тривало довго, проте до мене поверталася нова радість життя. Я хотіла відсвяткувати це і організувала свято подяки. Через два роки після смерти чоловіка я запросила своїх друзів до церкви, де відновляла обітниці хрещення. Після того в нас був святковий обід, під час якого я подякувала кожному особисто за їхню підтримку в нелегкий для мене час. Вірність друзів вражала мене до глибини серця. Шкода, що я так пізно це оцінила. Одна подруга провідувала мене кожного тижня, інша постійно мені телефонувала. Від третьої часто приходили оригінальні листівки. Всі вони пережили той час, коли я була просто неприступною.

* *

Якщо подружня пара перед смертю одного з подругів може все обговорити та прояснити, то це полегшить переживання смутку після його смерти. Проте я ніколи не змогла би попрощатися зі своїм чоловіком. Ще перед хворобою йому було важко говорити про наші конфлікти. Ми й не могли їх вирішити. Тому мене мучило почуття провини. Мене постійно турбувала думка про те, що я ніколи вже не зможу впорядкувати стосунки зі своїм чоловіком.

Це усвідомлення було для мене таким важливим, що тема «примирення» стала темою мого життя. Тепер я намагаюся розв’язувати свої конфлікти з Богом та людьми, розмовляти про них та впорядковувати наші стосунки.

Попередній запис

Слово Анни: Спасення лежить у Божих руках

Наступний запис

Одружитися вдруге?