Коли мені було всього один рік, я, сидячи на сонячному майданчику за домом, раптом почала голосно плакати. Мати побачила, що мені з рота йде піна. Вона зірвалася з місця. Виявляється, мене вкусив отруйний скорпіон. Я була на межі між життям та смертю. У лікарні за моє життя боролися лікарі. Мати була у відчаї і постійно повторювала слова двадцять третього псалма. Через кілька років вона з усмішкою зізналась мені: «Якщо Господь до твоєї хвороби не знав напам’ять двадцять третій псалом, то після твоєї хвороби знає точно!». Чи я одужала завдяки молитві своєї матері?
Мені було близько дванадцяти. Мати розповідала, що її двоюрідний брат чекав на небезпечну для життя операцію на голові. Не зважаючи на те, що тоді ще не була знайома з Богом, я, ведена внутрішнім поривом, впала на коліна і почала молитися за свого дядька. Йому стало краще. Чи він одужав тому, що я за нього молилася?
Мій улюблений кузен, який виростав у християнській родині, однак не плекав глибокої віри, кожного разу уважно слухав, як я розповідала йому про свій досвід, пов’язаний з хворобою мого першого чоловіка. Я дуже його любила, і почувалася просто розбитою, коли він у 43-річному віці захворів на рак. Не в змозі цього прийняти, я штурмувала небо день і ніч своїми молитвами, щоб мій брат одужав. Мабуть, Бога дуже хвилювало те, що я постійно говорю і не маю навіть хвилинки, щоб почути Його! Тоді Господь промовив до мене вперше і востаннє так чітко і голосно: «Анно, чи це найважливіше – щоб він одужав?» Я інтуїтивно відчувала, що тіло мого кузена вилікувати вже неможливо, і нарешті почала молитися по-іншому. Перед своєю смертю він примирився з Богом. Чому Бог не зцілив його тіло, а зцілив душу? Я цього не знаю. У Нього свої плани.
* *
Думаєте, що можливо відповісти на запитання – чому одні люди зціляються, а інші – ні? Тема «зцілення» цікавила мене роками. Я пережила те, що багато християн часто потрапляли у дві крайності. Перша крайність: «Ісус колись зціляв людей, а зараз уже не ті часи». Друга: «Якщо мати сильну віру, Господь обов’язково зцілить».
Траплялося й таке, що зцілення вважали доказом справжньої віри і важливішим навіть за саме Євангеліє. Якщо християнин не одужував після щирої молитви, виникала небезпека для його оточення не впоратися з цим фактом. Шаблонові їхньої віри не відповідало те, що хтось міг далі хворіти чи навіть померти. Могло бути й таке, що хворий втрачав віру і розчаровано відходив від християнства.
* *
Коли мій перший чоловік психічно захворів, ми робили все, що було в наших людських та медичних силах. До того ж ми просили старших з нашої спільноти молитися разом з ним. Я від початку знала, що Ісус може його зцілити, і розраховувала на те, що Він це зробить.
Від наших друзів-християн надходили численні поради, що нам слід робити, аби чоловік одужав. Найчастіше це: молитися і постити. Іншим приходили пророчі думки про те, що мій чоловік житиме. Ще інші радили: «Ходи з нами в цю спільноту, яка молиться за зцілення», «Піди до того лікаря», «Там є християнська клініка», «Прочитай цю книжку про вдячність. Як тільки почнеш про це думати, він одужає», «Ти мусиш сильно вірити, лише тоді він стане здоровим». Остання порада найбільше мене зранила. Я сприйняла її як послання про те, що ми самі будемо винні в тому, якщо мій чоловік не одужає.
З роками я намагалася все більше вірити, інтенсивніше молитися, постити та дякувати. Однак не мінялося нічого, крім мене. Сповнена надій та побажань, що мій чоловік одужає, я вибудувала уявлення про те, як Бог має його зцілити. Однак наше щодення залишилося незмінним. Що більше я собі придумувала, як це має трапитися, як Бог має втрутитися в нашу ситуацію, то менше я могла сприйняти реальне життя таким, яким воно було насправді. Через місяці й роки зростала напруга між моїми очікуваннями від Бога та дійсністю, аж поки я не впала в глибоку депресію розчарування та безнадії. Я була розчарована, сердита та зухвала.
Тепер я розумію, що тоді переносила на Бога своє обурення, яке виявляла в дитинстві своєму батькові, коли чогось від нього не отримувала. Криза була такою глибокою, що я навіть задавалася питанням, чи Бог взагалі існує. На щастя, через дрібниці щодення Господь показував мені, що Він у всьому і завжди зі мною. Він тримав мене, щоб я не впала, навіть тоді, коли я хотіла, щоб Він мене відпустив.
У такому стані між надією та розчаруванням я сама відправилася на відпочинок. Священик, який служив у цьому пансіонаті, часто молився над хворими та узалежненими. Господь вислуховував його молитви. Там я розповіла священикові про свого чоловіка та його хворобу. Я була впевнена, що він почне мене підбадьорювати і скаже: «Ваш чоловік одужає». Однак він сказав: «Я вважаю, що Ви повинні прийняти хворобу свого чоловіка та примиритися з цією ситуацією». Почувши це, я внутрішньо відчула, що він має рацію. Попри те, я була так розчарована, що плакала годинами.
Заспокоївшись, я звернулася до Бога: «Добре, Боже, якщо це Твоя воля, то я хочу її прийняти. Віддаю свою проблему в Твої руки. Роби з нею все, що вважаєш за потрібне. Довіряю Тобі, Ти зробиш все якнайкраще, бо любиш нас. Приймаю цю ситуацію такою, як вона є. Однак я не впораюся сама. Потребую Твоєї допомоги».
Своє прохання я підтвердила молитвою Отче Наш: «Нехай буде воля Твоя», і доповнила її своїми словами. Це була чергова ключова подія в моєму житті з вірою.
Повернувшись додому, я помітила, що моє ставлення змінилося. Після довгих вагань я наважилася долучитися до групи людей, близькі яких психічно захворіли. До того я була надто гордою, щоб вступати в групу «світських людей», бо ж у мене був Ісус! Тут я скористалася знаннями керівника групи – доктора Урсули Даватц. Вона підтримувала нас і настановляла, як краще впоратися з такими загостреннями в час хвороби близьких людей.
І сьогодні я відчуваю вплив цих настанов на своє життя. Навіть застосовую їх у своїй практиці. У той час я розвинула в собі внутрішні сили, які не дозволили хворобі чоловіка здійснювати тиск на моє життя. Я навчилася відстоювати те, що добре для мене, і ретельно перевіряти всі поради, які мені дають. Потім зрозуміла, що й сама потребую духовного проводу та психотерапії, і частіше стала їздити сама на відпочинок, щоб справді відпочити та відновити власні сили. Попри все я перебувала в напрузі між надією щодо свого чоловіка та реальним життям.
* *
З того часу я протоптала певний шлях. Тепер мені більше знайома тема зцілення. Ісус завжди діяв з послуху до Свого Отця. Що Отець сказав, те Він і робив. Навіть у Гефсиманії перед Своєю смертю Він закликав: «Та проте не Моя, а Твоя нехай станеться воля!…» (Лк. 22:42). Євангеліє від Івана (15:5) говорить, що ми принесемо плід лише тоді, коли перебуватимемо в Ісусі, а Він перебуватиме в нас. Не навпаки.
Прослава та молитва належать до життя вірою. Але якщо своєю молитвою, своїм постом та своєю вдячністю я хочу примусити Бога дати мені саме той дар, якого так прагну, то це називається маніпуляцією. Господь не дозволить маніпулювати Собою, ні через Його Слово, ні через інші методи, до яких ми вдаємося. Він незалежний, діє за власною волею і завжди дарує нам Свою любов.
Я вважаю, що таємниця полягає в тому, щоб перебувати якомога ближче до батьківського серця Бога через відносини з Ісусом та в єдності з Його Словом. Що ближче ми до Нього, то краще розуміємо, що Він хоче зробити. Відтак дізнаємося, як маємо молитися.
Для мене це означає ось що: як дитина Божа я завжди можу прийти до свого Отця і просити в Нього всього, що лежить у мене на серці, навіть якщо це дрібниці. При цьому я довіряю, що Він відповість на моє прохання так, як вважатиме за потрібне. Я даю Йому свободу дій. Як Він це зробить – це Його справа. Зрештою, Він любить нас значно більше, ніж може любити будь-яка людина. Він має найкращий план для нашого життя. Інколи Він готує для нас таке вирішення ситуації, яке б нам і в голову не прийшло.