Запитання Ісуса, адресоване Марії, нагадує нам, що сльози – це нормально. Сльози відображають факт, що ми вразливі, схильні до помилок і ранимі людські істоти. Ісус знав про це надто добре. У Своїй Нагірній проповіді Він проголосив особливе благословення тим, хто плаче. Він і сам не цурався сліз. Коли Ісус побачив скорботу Марії і Марти через смерть їхнього брата Лазаря, Він також заплакав. Тому не дивно, що коли Ісус побачив Марію Магдалину, як вона плакала біля входу до гробу, Він не осудив її за це. Він не сказав їй: “Та облиш, Маріє, припини проливати сльози. Хіба ж не бачиш, що це недільний ранок Пасхи? Не сумуй і будь сильною”. Натомість Він прийняв її сльози і звернувся до неї в її потребі.
Нам справді треба це почути. Багато з нас, особливо чоловіки, почуваються некомфортно, коли йдеться про сльози. Мало того, ми вважаємо їх виявом слабкости і намагаємося стримувати їх, ховаючи глибоко всередині, навіть якщо наше серце розривається. Я не можу злічити, скільки разів мені доводилося бути із кимось у сльозах: коли помирав хтось, кого сильно любили, або після похорону, чи під час консультації, і мені зазвичай казали щось на зразок: “Вибачте мені за плач. Мені справді треба взяти себе в руки”.
У неприємних відчуттів, пов’язаних із сльозами, може бути навіть глибша причина. Я лише недавно це усвідомив. Я пішов разом із сином на перегляд фільму “Цоці”. І ми стали свідками сміху людей у важких сценах. Люди сміялися, коли гангстер пограбував, а тоді вбив контролера електропоїзда. Вони сміялися, коли на залізничній станції він залякував жебрака, в якого були паралізовані ноги. Сміялися, коли він викрав дитину. Їм було смішно і тоді, коли мухи обсіли обличчя дитини. Після усього цього ми з сином було здивовані, чому авдиторія заходилася сміхом у такі сумні моменти.
Дивно, що через декілька днів я натрапив на статтю про цей фільм в одній із газет. Її автором був Джастіс Матлала, і стаття стосувалася саме того питання, яке не давало спокою нам із сином. Джастіс зворушливо описав жорстокість, яка завжди була частиною його дитинства в Південній Африці.
Розмірковуючи над сценами, де мали литися сльози, він висловив думку, що сміх відображає незцілену травму нації, яка через насильство зійшла з розуму. Він написав: “Це змусило мене усвідомити, що всі ці люди не просто сміялися. Вони забули, як воно – плакати”[1].
Можливо, з якихось поважних причин ваше серце настільки затверділо, що ви також забули, як воно – плакати. Молюся, щоб запитання Ісуса допомогло вам це пригадати. Відновлене вміння плакати може започаткувати нову мандрівку до цілісности, як це сталося з Марією. Наші сльози знайомлять нас і власним стражденним болем. Вони допомагають нам довідатися, де нас болить.
Але тепер ви може запитати: “І що далі? Як нам бути зі сльозами? Якщо ми потуратимемо їм, то це переросте в жалість до себе. Якщо приховуватимемо їх, то ризикуємо нашкодити власному зціленню. Що ж нам робити з ними?” Запитання Ісуса допомагає зробити ще один крок.
Зустрітися віч-на-віч з історією, що стоїть за нашими сльозами
Цим запитанням Ісус схиляє нас до того, аби ми побачили, що стоїть за нашими сльозами. Безперечно, саме до цього Він спонукав і Марію Магдалину. Він просив її дослідити свій біль, висловити свої жалі, дозволити сльозам відшукати свій голос. Саме це вона і вчинила. Вона відповіла: “Узяли мого Господа, і я не знаю, де Його поклали” (Ів. 20:13). Стає зрозуміло, що вона почувалася цілком безпечно в присутності воскреслого Христа, і це дозволило їй викласти Йому, що стоїть за її стражданням і тривогою. Вона знала, що Він сприйме серйозно її сльози і не кепкуватиме з неї через плач.
Подібно до Марії, нам також потрібно відповісти на це запитання. Ми можемо зробити це двояко. Насамперед маємо знайти когось, з ким почуваємося безпечно, аби довірити свої сльози. Когось, хто може стати нашою “стіною плачу”. Я завжди буду вдячний тим особливим для мене людям, хто був поруч зі мною в моїх стражданнях, вислуховував мене без осуду і свято беріг те, чим я поділився з ними. Це були мій турботливий психіатр, декілька найдорожчих друзів і особливо близькі мені люди. Кожен з них, у різний час та спосіб, були тієї стіною плачу, біля якої я міг пролити свої сльози.
Або ж можемо вилити свої сльози перед Богом. Багато псалмів у Святому Письмі нас цього навчає. Вони показують нам, як просто і невимушено говорити з Богом про найпотаємніші стогони власного серця і цілого життя. Надто часто ми лише думаємо про наші страждання в Божій присутності. А треба сказати про них Богові. Псалмопівець неодноразово заохочує вголос поговорити з Богом про те, що завдає нам болю. Поміркуйте над реченнями, які ми зустрічаємо в Псалмах: “Закликав я до Господа”, “Почуй молитву мою, Господи, вислухай, коли взиваю до Тебе про допомогу”, “Скільки ж ще, о, Господи, скільки ще?”
Коли ми ділимося не лише з Богом, а також з іншою людиною своїми сльозами, з нами відбувається щось особливе, що додає нам життя і зцілює нас.
Майже завжди, коли робимо цей крок, отримуємо полегшення і визволення. Коли ми маємо мужність зробити це, більше не почуваємося такими самотніми. Ми більше зближуємося один з одним, коли стаємо відкритими в діленні своїми труднощами, аніж коли вихваляємося успіхами. Що важливіше, це може привести нас до нового виміру близькости в наших взаєминах з Богом. Коли ми приносимо свої сльози Богові в присутності іншої особи, відповідь Бога допомагає нам відчути, що ми не самотні. Іноді ми можемо навіть почати відчувати, як Бог розділяє з нами відчуття розбитого серця і плаче з разом з нами над нашим горем.
Тут мені на думку приходить один спогад. Я проводив дводобові реколекції в повній мовчанці для тих, хто вперше брав участь у реколекціях. Вже на половині вікенду жінка, дев’ятнадцятирічний син якої загинув в автокатастрофі, поділилася зі мною своїм плачем. Її біль був безмірний. Я слухав її в тиші з повагою, внутрішньо сподіваючись на те, що можу стати для неї стіною плачу. Декілька годин потому, увійшовши до каплиці в сутінках, я побачив її застиглою навколішки перед розп’яттям. Сльози текли рікою по її щоках. Вона повернулася до мене і сказала: “Колись я впораюся із цим. Я відчуваю, що Бог знає і страждає разом зі мною”. Те, що вона поділилася сльозами з Богом та з іншою особою, допомогло їй оплакувати горе з відчуттям надії.
[1] Sunday Times Lifestyle, April 2, 2006