Упродовж декількох останніх років я помітив одну річ стосовно себе. Сльози набігають набагато легше, ніж колись. Причин цього може бути чимало. Це може бути пов’язано з віком. Можливо, з плином часу я стаю вразливішим. Або ж вони можуть бути пов’язані зі смутком, з яким я не до кінця дав собі раду в минулому. Один з моїх улюблених авторів каже, що коли ми перетинаємо рубіж п’ятдесяти років, часом починають виявлятися певні риси нашої особистости, які не знаходили свого вираження раніше[1].
Можливо, така легкість до сліз пов’язана із прихованим смутком або болем, з яким я не впорався.
Мої сльози з’являються в різний час і по-різному. Деколи під час перегляду фільму, як, наприклад, у розпачливій кінцівці “Цоці” – фільму місцевого продюсера, що отримав Оскара в категорії найкращий іноземний фільм. Часом вони з’являються після похорону, особливо якщо довелося поховати когось, хто загинув трагічно. Іноді сльози течуть, коли я згадую маму і тата, і думаю про всі ті жертви, на які вони пішли задля мене. Часом я плачу, коли відчуваю невміння любити сильно і безумовно своїх найближчих. Недавно я плакав, коли отримав листа від своєї товаришки, обмеженої фізично, яка відчайдушно прагне близьких взаємин, але часто її відкидають та ігнорують.
Я ділюся усіма цими прикладами з особливої причини: хочу допомогти вам більше довідатися про сльози у вашому житті. Можливо, і ви з віком відчуваєте, що сльози течуть частіше і легше. Або ж вони заховані в таємній кімнаті вашого серця. Незалежно від того, чи спадають вони по ваших щоках, чи тримаєте їх у собі, сльози можуть відображати дуже багато різних речей. Вони можуть вказувати на смуток через смерть дорогої вам людини, яку ви сильно любили, на розрив особливих для вас стосунків, зраду близького друга, глибоке розчарування, невдачу в бізнесі, або вони можуть вказувати на несповнені бажання, які іноді вам навіть важко озвучити. Перелік можна продовжувати.
Добра новина полягає в тому, що наші сльози не завжди мають закінчуватися смутком. Вони можуть вести нас до зцілення і зростання, нового початку і нових можливостей. Вони можуть відкрити нам очі і показати ангельську присутність, людську і божественну, довкола нас.
Вони можуть зробити наші серця більш чутливими до щораз глибшого досвіду Бога. Вони можуть стати засобом, завдяки якому ціле наше життя докорінно зміниться. Ось що ми довідуємося, коли поставимо собі запитання, яке поставив воскреслий Ісус Марії Магдалині в той перший недільний пасхальний ранок. Він запитав її: “Чого плачеш ти, жінко?” (Ів. 20:15).
Пригадайте собі на мить обставини, за яких було поставлено це запитання. Марія стояла надворі перед гробницею, де був похований Ісус, і плакала. Його тіло, яке вона прийшла помазати, зникло. Уявіть на момент глибину її тривоги, болю і сум’яття. Її Вчителя і Господа не лише розіп’яли, але й викрали Його тіло. І тут раптом лунає запитання, спершу від ангелів всередині гробу, а тоді і від воскреслого Ісуса, Який стояв позаду неї. І це запитання поклало початок нової мандрівки для Марії, в її біль і крізь її біль. Я б хотів сказати, що якщо ми хочемо впоратися із таким самим запитанням, з нами може відбутися щось подібне.
[1] John Goldingay. Walk On (Baker Bookhouse: 2002), c. 155.