То чому ж ми тоді відчуваємо смерть як неприйнятну суперечність? Через те, що ми відчуваємо й безсмертність нашої душі. Ми не погоджуємося з тим, що наше призначення пов’язане з немічністю нашого тіла. Це викликає в нас бунт, бо в нашому єстві парадоксальним чином поєднано тілесне начало з началом духовним – душею. Наша душа безперестанку проявляє себе в нас: «Ти є твоїм тілом, та твоє тіло існує через мене. Через мене, безсмертну, існує твоє тіло. Отже, смертне призначення твого тіла не є твоїм остаточним призначенням». Усвідомлення цього може принести певне заспокоєння, як то ми бачимо в греків, наприклад, в оповіді про смерть Сократа. Смерть його трагічна, бо за наказом міста він змушений себе умертвити. Проте він спокійно закінчує життя, пояснивши учням, що через безсмертність своєї душі він тепер досягне справжнього життя, тобто життя духовного. Звільнена, так би мовити, з могили тіла, його душа зможе злетіти в царство ідей і чистого розуму.
Чому в цьому контексті смерть не є трагедією? У Греції платонівська традиція розглядала смерть як звільнення, і таке сприйняття, хоч і в інших формах, знаходимо в азійських релігіях – буддизмі чи індуїзмі: визволення від рабства тіла і його немічности. Проте люди Заходу, виховані в біблійній традиції, продовжують бунтувати проти смерти. Вони не хочуть приймати її ні як простий природний факт, ні як звільнення душі.
У XIX столітті навіть у християнстві було таке уявлення про смерть, пройняте світлим спокоєм. Воно яскраво й захопливо виражене в Реквіємі Форе. Душа вивільняється зі смертного тіла, як птиця, що злітає, й підноситься до духовних сфер. У цьому увесь псевдохристиянський платонізм, змішаний з романтизмом, який вбачав у людині ангела, закутого в плоть. А смерть, звільняючи ангела від його тілесности, дає йому змогу знову піднестися до небес. Таке уявлення мало що має від християнства й сьогодні не надто поширене. Нині трапляється або релігійне ставлення до смерти, або ж глухий і сповнений відчаю бунт. Останній знаходимо в екзистенціялістській філософській течії: смерть абсурдна, неприйнятна, однак треба стоїчно дивитися їй у вічі, бо вона неминуча. Єдино можливе ставлення – якомога спокійніше сприймати цей абсурд.
Отож маємо мовчазний бунт проти смерти, і те, що нині в лікарнях навіть люди, які вважають себе матеріялістами, так болісно її сприймають, і що лікарі й медсестри часто уникають вмирущих, не наважуючись розмовляти з ними і бути біля них до кінця, – це тому, що існує жахлива туга перед лицем смерти.
Під цим бунтом приховані, однак, дві тенденції: прагнення безсмертя душі і прагнення вічного життя в тілі. Нинішня агресивна терапія, що часто є дуже агностичною, у своїй суті має глибоке джерело. Ми прагнемо не лише до продовження духовного життя, а й – хоч більш завуальовано – до вічного тілесного життя. Ми не погоджуємося зі смертю нашого тіла, не приймаємо її ні як просту космічну неминучість, на яку приречені всі створіння, ні як вивільнення нашого духовного начала.
Дуже цікаво спробувати зрозуміти чутливість нашої західної традиції, навіть в її карикатурних формах, бо ж вона сформована біблійним одкровенням. Чому ми прагнемо до вічного життя нашого тіла, а не лише душі? Чому нас не задовольняє безсмертя душі, або чому, якщо ми матеріялісти, ми не погоджуємося з неминучістю нашого повернення в небуття? Чому це повернення в небуття так нас тривожить? Очевидно тому, що безсмертність душі в нас протестує проти цієї думки. Ми відчуваємо, що в нас є щось безсмертне. Повернення в небуття нашого тіла нас тривожить, бо ми не знаємо, як наше безсмертне духовне начало – душа – може існувати якось інакше, аніж у тілі. Ми не маємо жодного досвіду, як душа може існувати поза тілом. І це викликає дуже велику тугу, і не лише з тієї причини (що ми не маємо цього досвіду), а й тому, що для людини такий стан – жити в душі, позбавленій свого тіла, – нелюдський і протиприродний. На відміну від ангелів, яких Бог створив чистими духами, ми створені як духи втілені. Втрата тіла порушує цілісність нашої особи. Тому думка про це нам нестерпна.