Хіба це не іронія: смерть, єдина подія, яка викликає найбільший емоційний біль, насправді відкриває двері для великої радості у вічності. Говорячи про власну смерть, Ісус використав аналогію з жінкою під час пологів: вона мучиться аж до моменту народження дитинки, коли на місце болю приходить раптова радість (Івана 16:21).
Смерть як народження – і ця аналогія сягає значно глибше. Уявіть собі народження з перспективи плоду.
Ваш світ темний, безпечний і надійний. Ви купаєтеся в теплій рідині, яка відіграє роль подушки. Самі ви нічого не робите. Ви харчуєтесь автоматично, а шум серцебиття дає вам певність, що хтось значно більший від вас дбає про всі ваші потреби. Життя для вас зводиться до простого очікування – ви не зовсім знаєте, чого чекати, але будь-яка зміна здається далекою і лякливою. Ви не стикаєтеся ні з гострими предметами, ні з болем, ані з небезпекою. Приємне, спокійне існування.
Але одного дня ви відчуваєте потугу. Таке враження, що на вас тиснуть стіни. Ці м’які стіни тепер несамовито пульсують, штовхаючи вас донизу. Ваше тіло зігнуте вдвоє, кінцівки скручені і вивернуті. Ви падаєте головою вниз. Вперше в житті ви відчуваєте біль. Ви опиняєтесь в морі каламутної речовини. Тиск стає ще сильнішим, таким, що несила терпіти. Вашу голову стискає, мало не сплющує, і виштовхує ще сильніше, і ще, і ще в якийсь темний тунель. О, який біль! Шум. Тисне ще більше.
Вам скрізь болить. Ви чуєте звук стогону і вас охоплює жахливий, раптовий страх. Це таки сталося – ваш світ рушиться. Ви впевнені, що це кінець. Ви бачите разюче, осліплююче світло. Холодно, вас хапають грубі руки, витягають вас з тунелю і тримають вниз головою. Боляче ляскають. У-аааа!
Наші вітання, ви щойно народилися.
Смерть чимось схожа на це. З цього боку родового каналу, здається, що якась сила, якій неможливо противитися, засмоктує нас у темний, страшний тунель. Жоден з нас не чекає цього з нетерпінням. Ми боїмося. Сильного тиску, болю, темряви і … невідомості.
Але поза темрявою і болем лежить новий зовнішній світ. Коли ми прокинемося після смерті, у тому новому, яскравому світі, наші сльози і болі будуть тільки спогадами [1].
Чи ніколи вам не здається, що Бог не чує? Що ваш крик болю поступово розсіюється? Бог не глухий. Він так само засмучений трагедіями світу, як і ви. Зрештою, Його Єдиний Син помер тут на хресті.
Але дайте історії закінчитися. Дайте симфонії зіграти свою останню жалобну ноту дисонансу, перш ніж вона вибухне справжньою піснею. Як сказав Павло: «Бо я думаю, що страждання теперішнього часу нічого не варті супроти тієї слави, що має з’явитися в нас. Бо чекання створіння очікує з’явлення синів Божих… Бо знаємо, що все створіння разом зідхає й разом мучиться аж досі. Але не тільки воно, але й ми самі, маючи зачаток Духа, і ми самі в собі зідхаємо, очікуючи синівства, відкуплення нашого тіла» (Римлян 8:18-19, 22-23).
Якщо подивитися на відрізок вічності, який був історією цієї планети, ми будемо вражені не її важливістю, а її малим розміром. З перспективи бачення галактики Андромеда катастрофічне знищення всієї сонячної системи виглядало б як звичайний сірник, що мляво горить у далечині, а потім зливається з постійною темрявою. І заради цього перегорілого сірника Бог пожертвував Собою.
Біль можна сприймати, за словами Беркувера, як велике «ще ні» вічності. Він нагадує нам, чим ми є зараз, і розігріває в нас прагнення до того, чим ми станемо одного дня. Я з впевненістю можу вірити, що одного дня всі синці, всі клітини тіла з лейкемією, всі непорозуміння і болі будуть виправлені, і всі ті похмурі моменти надії супроти сподівань нарешті знайдуть свою винагороду.
Де Бог, коли боляче?
Більшу частину свого життя я ділився перспективами тих, хто нарікав на Бога за те, що Він дозволив існування болю. Страждання тут теж причетні. Я не міг знайти жодного способу, аби дати раціональні пояснення настільки отруєному світу, як цей.
Відвідуючи людей, чий біль значно перевершував мій власний, я був здивованим його ефектом на них. Страждання, здавалося, скоріше посилювали в них віру, аніж сіяли агностицизм. А коли я відвідував тих, хто страждав на проказу, мені ставала очевидною прихована цінність існування болю.
Проблема болю не буде остаточно вирішена, аж поки Бог не відновить землю. Мене підтримує віра в цю чудову надію. Якби я не вірив, що Бог є Лікарем, а не Садистом, і що Він, за словами Джорджа МакДоналда «на Собі відчуває мучительну присутність кожного нерва, якому бракує гармонії», я б покинув всі намагання досліджувати таємницю страждань.
Увесь мій гнів супроти болю розтанув здебільшого по одній причині: я прийшов до пізнання Бога. Він дав мені радість, любов, щастя і доброту. Все це прийшло до мене неочікуваними спалахами, посеред мого заплутаного, недосконалого світу, але цього достатньо, щоб переконати мене, що мій Бог вартий довіри. Пізнання Його варте того, аби витримати все.
Куди це приведе мене, коли наступного разу я стоятиму біля лікарняного ліжка близького друга, хворого на хворобу Ходжкінса? Зрештою, мій пошук почався саме звідси. Це приведе мене до віри в Особу, до віри настільки міцної, що ніякі страждання не зможуть її зруйнувати.
Де Бог, коли боляче?
Він був тут з самого початку, створивши больову систему, яка навіть посеред грішного, втраченого світу продовжує нести на собі сліди геніальності і допомагає нам жити на цій планеті.
Він трансформує біль, використовуючи його, щоб навчити і зміцнити нас, якщо ми дозволимо болю навернути нас до Нього.
Намагаючись стримуватися, Він спостерігає, як продовжує існувати ця повстала планета, милосердно дозволяючи задумам людини здійснюватися згідно її волі.
Він дозволяє нам кричати, як Йов, і гнівно обурюватися проти Нього, звинувачуючи за цей зіпсований нами світ.
Він об’єднується з вбогими і страждаючими, засновуючи царство, назване на їхню честь. Він принижується до рівня переможеного.
Він обіцяє надприродну допомогу, аби живити дух, навіть якщо наші фізичні страждання залишаються незмінними.
Він приєднався до нас. Він терпів біль і проливав кров, плакав і страждав. Він возвеличив на всі часи тих, хто страждає, розділивши їхній біль.
Зараз Він з нами, служачи нам через Свого Духа і через членів Свого тіла, які покликані підносити нас і полегшувати наші страждання заради Нього, як Голови.
Він чекає, збираючи армії доброчесних. Одного дня Він відпустить їх і світ побачить останній момент страждання, перш ніж буде оголошено остаточну перемогу. Потім Бог створить для нас новий, неймовірний світ. І болю більше не буде.
«Ось кажу я вам таємницю: не всі ми заснемо, та всі перемінимось, раптом, як оком змигнути, при останній сурмі: бо засурмить вона і мертві воскреснуть, а ми перемінимось!… Мусить бо тлінне оце зодягнутись в нетління, а смертне оце зодягтися в безсмертя. А коли оце тлінне в нетління зодягнеться, і оце смертне в безсмертя зодягнеться, тоді збудеться слово написане: Поглинута смерть перемогою! Де, смерте, твоя перемога? Де твоє, смерте, жало?» (1Коринтян 15:51-55).
КІНЕЦЬ
[1] Джозеф Байлі був основним джерелом, звідки була почерпнута ця аналогія.