Чому я так багато пишу про владу та її величезний вплив на людину в період дорослішання? Який вплив ця влада має на “критичну декаду” й роки після неї? Ну що ж, вона має великий вплив на все, з чим зіткнешся, й муситимеш боротися в недалекому майбутньому. Як я вже казав, прагнення влади – це пристрасть, з якою деякі люди живуть усе життя. Під час періоду дорослішання вона набуває різних форм, але її початки завжди однакові. Більшість із нас хоче чим-небудь керувати. Навіть жага грошей, про яку йшлося в попередньому розділі, є проявом бажання контролювати й мати вплив. Чому? Тому що тих людей, які мають найбільше грошей, сприймають як найвпливовіших.
Яке місце потреба влади займає у твоїй системі мотивації? Чи формує твою кар’єру, має вплив на прийняття рішень? Чи хочеш стати лікарем, юристом, офіцером або політиком лише тому, що завдяки цим професіям можна мати вплив у суспільстві? Чи ти працюєш задля того, щоби стати славетним? Чи хочеш, щоби люди, побачивши тебе, казали: “Он там іде славетний чоловік”? Чи сподіваєшся, що вони колекціонуватимуть твої автографи й фотографії? Чи хочеш, щоб твоє життя вирізнялося такими ознаками популярности?
Якщо так, то ти займаєш неправильну позицію. Дозволь мені це пояснити. Бог дав тобі талант і хоче, щоб ти якнайліпше використав його. Ти повинен визначити для себе високі цілі й докласти всіх зусиль до того, щоб досягти їх. Тренуй свій розум. Розвивай здібності. Контролюй забаганки. Готуйся до того, що принесе час. Тяжко працюй. І здобудь те, чого прагнеш! Не зробиш кроку, якщо не рушиш з місця. Та перш ніж досягнеш мети й визнання, ти повинен запитати самого себе: “Для кого я робитиму це?” Якщо ти прагнеш влади задля неї самої, ти – на хибній дорозі. Якщо жадаєш слави задля неї самої, розчаруєшся. Якщо мрієш про впливовість задля неї самої, чиниш величезну помилку. Ось що Бог каже про пастки успіху: “Хай не хвалиться мудрий своєю премудрістю, і хай не хвалиться лицар своєю хоробрістю, багатий багатством своїм хай не хвалиться!” (Єр. 9:22). То що ж має бути нашою метою? Апостол Павло дав відповідь на це запитання: “Коли ви їсте, чи коли ви п’єте, або коли інше що робите, усе на Божу славу робіть!” (1Кор. 10:31).
Усе чітко і ясно, чи не так? То не ми повинні визначати наші цілі. То Бог має бути їхнім автором. Так само й в основі нашого вибору професії та будь-якої іншої діяльности (“усе робіть”) повинно лежати бажання служити Царству Божому. Правду кажучи, насправді тільки це й має значення. Ніщо инше не приносить задоволення. Все решта коли-небудь закінчиться.
Я живу вже досить довго, тож бачив, як деякі з моїх чудових мрій ставали реальністю. Одна з них здійснилася невдовзі після закінчення школи, коли я розпочав навчання у вищому навчальному закладі. Я приїхав до гуртожитку за кілька днів до початку занять і вирішив ознайомитися з місцевістю, яка мала стати для мене рідною на кілька найближчих років. Почувався, наче турист під час відпустки.
Того ранку мене зацікавила вітрина з нагородами, яка стояла в головному корпусі. За склом стояли статуетки, що були призами за досягнення в легкій атлетиці. Баскетбол, біг і бейсбол були на досить високому рівні. І саме тоді я побачив оту річ. У самому центрі велично стояв трофей за перемогу в тенісному турнірі. Був він приблизно шістдесят сантиметрів заввишки, а на самому його вершку виднілася блискуча фігурка чоловіка. На табличці, прикріпленій до кубка, вигравірувано імена всіх, хто здобував його, починаючи від 1947 року. Кожне з них глибоко запало мені в пам’ять. Навіть сьогодні я міг би повторити більшість з них.
Отак стоячи перед тим історичним трофеєм, я сказав собі:
– Одного прекрасного дня моє ім’я теж опиниться в цьому легендарному списку.
Я поставив перед собою мету й вирішив її досягти.
Тепер це може видатися дивним, але коли я, вступивши до вищого навчального закладу, почав займатися тенісом – це була для мене найголовніша мета в житті. Ніщо инше не мало для мене більшого значення. Я захоплювався тенісом, ще навчаючись у середній школі. Тоді я грав у теніс шість днів на тиждень, одинадцять місяців на рік. Коли ж закінчив школу й вибирав, до якого навчального закладу вступати, то мав намір стати рекордсменом з цього виду спорту.
І справді, я добився певних успіхів. Присвятив тренуванням чотири роки, став капітаном команди, а моє ім’я вигравірували на великому трофеї. Власне, впродовж двох сезонів я здобув цей приз двічі. Покидаючи навчальний заклад, я із задоволенням усвідомлював, що инші молоді люди стоятимуть на тому самому місці, на якому колись стояв я, й прочитають моє прізвище. Одного дня вони доб’ються того ж, що і я.
ДЕ ТОЙ ТРОФЕЙ ТЕПЕР?
Через п’ятнадцять років мій друг побував в університеті, який ми закінчували. Проходячи повз смітник за адміністративним будинком, щось помітив. Як ти думаєш, що то було? Так, серед сміття й паперів опинився перехідний приз за успіхи в тенісі! Яка втрата! Тепер нікому не були потрібні оті спогади п’ятнадцятирічної давности. У деяких університетах імена колишніх видатних спортсменів вилучають з історії, стираючи їх з пам’ятних табличок. Мій навчальний заклад не зробив цього, а просто забув про мене!
Мій колега доктор Віл Спейт, який у студентські роки грав у моїй команді, забрав кубок додому й почистив його. До його вершка прикріпив нову фігурку й докупив для нього підставку. Потім передав приз мені, на згадку про наші перемоги, про які всі забули. Нині кубок стоїть у моєму кабінеті. Якщо відвідаєш мене, охоче покажу тобі його. Моє ім’я зазначено на ньому двічі. Напевне, це справить на тебе неабияке враження. У той час це було великим досягненням. Справді.
Цей випадок, пов’язаний зі славою, навчив мене дуже цінної речі, яка стосується успіху й досягнень. Будь уважний, бо це дуже важливо: ЯКЩО ЖИТИМЕШ ДОСТАТНЬО ДОВГО, ТО ЖИТТЯ ВИКИНЕ НА СМІТНИК ТАКОЖ І ТВОЇ ТРОФЕЇ. Не переймаюся тим, що сьогодні здається по-справжньому важливим, бо все може закінчитися. Мине якийсь час і воно стане старим, непотрібним і не матиме жодного значення. Кого сьогодні обходить, що Захарія Тейлор і Вільям Генрі Гарісон перемогли колись на президентських виборах у Сполучених Штатах? Чи ти можеш назвати імена хоча б трьох сенаторів з 1933 року? Найімовірніше, ні, та чи це важливо? Яка різниця, чи команда “Бруклін Доджерс” 1955 року перемогла “Янкі” на змаганнях міжнародного рівня, чи ні? Героєм того матчу був Сенді Амофос, який в останню хвилину врятував матч, що спричинило всенародний вибух радости, та згодом про нього всі забули, а він закінчив своє життя вуличним жебраком без гроша в кишені.
Джон Джілберт був найвідомішим кінокоханцем двадцятих років. Він отримував найвищі гонорари, а його ім’я зазначали на початку кожного фільму, в якому він грав. Майже кожен в Америці знав його прізвище. Але пізніше впродовж двох років жодна кіностудія не пропонувала йому роботи. Він помер 1936 року від серцевого нападу, спричиненого надмірним споживанням алкоголю й наркотиків. Йому було тридцять шість років. Чи ти коли-небудь чув про нього? Сумніваюся. На мою думку, навіть найбільші досягнення з плином часу втрачають своє значення.
Та повернімося до часу нам ближчого. У листопаді 1974 року команда регбістів Південнокаліфорнійського університету грала зі своїм одвічним суперником – командою “Нотр Дам” – у Колізеї в Лос-Анджелесі. То був один з найзахопливіших матчів в історії, особливо для південнокаліфорнійських уболівальників. Я навчався в тому університеті в аспірантурі, і хоч відтоді вже минуло чимало часу, все ще цікавлюся матчами з регбі між студентами цього навчального закладу. Є лише кілька речей приємніших за перемогу над командою “Нотр Дам”! (Вибачте мені, ірландські вболівальники).
Того листопадового дня відбувся один з найліпших матчів усіх часів. У першій половині гри “Нотр Дам” розгромила команду “Троян” і вела з рахунком 24:6. Не знаю, що тренер сказав своїм гравцям у роздягальні, але це спонукало команду Південнокаліфорнійського університету до боротьби. В другій половині матчу вони грали як зовсім инша команда. Метальник Ентоні Девіс копнув м’яча на вісімдесят метрів, а загалом команда здобула п’ятдесят чотири очки.
Я дивився цей матч по телевізору. Сидів у своєму офісі й тішився та кричав так, немовби був посеред тисяч уболівальників у Колізеї. А за другою половиною гри я від хвилювання спостерігав стоячи. Ото був день.
Звичайно, Девіс був героєм матчу. Про нього говорили всюди, а його фото з’явилося на перших сторінках усіх спортивних газет країни вже вранці наступного дня. Без сумніву, то був день його слави. Ті, хто захоплювався регбі, розмовляли лише про нього та його удар.
Минуло кілька років, і гравці команди Південнокаліфорнійського університету знову мали зіграти важливий матч. Цього разу противником були студенти Каліфорнійського університету з Лос-Анджелеса, а переможець гри 1 січня 1990 року мав їхати до Роуз Боул. Того дня я сидів на трибунах серед уболівальників команди “Троян” і став свідком чергового чуда й ще одного прекрасного удару наприкінці матчу. Тодішній спортивний директор команди після гри запросив мене до роздягальні. То була чергова чудова перемога регбістів з Південної Каліфорнії. Двох героїв дня їхні товариші носили на руках, і всі разом співали гимн команди. Це було неймовірно – у такий день бути разом з ними.
Та в певний момент я помітив якийсь рух ліворуч від себе. Там, у тіні, стояв Девіс, зірка 1974 року. Він спостерігав за тріюмфом переможців з лави для вболівальників. Я не хотів би висловлюватися про нього без поваги, як це часто ми всі робимо, але в той момент він не виглядав на спортсмена в добрій формі, яким був колись. Трохи набрав ваги, у нього з’явився животик. То була людина минулого, яка спостерігала за своїми наступниками, пригадуючи собі, ймовірно, як то було, коли й він втішався славою у світлі рефлекторів. Та його час минув, і нині це вже не мало жодного значення.