“Манасія був віку дванадцяти літ, коли він зацарював, і царював в Єрусалимі п’ятдесят і п’ять літ. А ім’я його матері Хевці-Ваг. І робив він зло в Господніх очах, за гидотою тих народів, яких Господь повиганяв з-перед обличчя Ізраїлевих синів” (2 Царів 21:1-2).
“Гидоти народів” – сказано в офіційній розповіді. Ісая, великий пророк та сучасник царя Манассії[1], висловлюється ясніше, коли гірко шкодує: “Як стало розпусницею вірне місто” (Ісаї 1:21). Як і Ісая, такий самий важкий та недвозначний закид, який читачеві Біблії здається нечуваним, роблять і всі инші пророки.
Це звинувачення червоною ниткою тягнеться через багато книг Старого Заповіту, супроводжуючи перемінну історію синів Ізраїля.
Воно звучить з того моменту, як Ізраїль, після довгої мандрівки пустелею, досягнув у 1230 р. до Р. Х. Йордану (див. Чисел 25:1-2). Воно звучить і в часи суддів (див. 1 Самуїла 2:22). Долинає воно і з обох царств: як із Юдеї (див. 1 Царів 14:23-24), так і з Північного Царства Ізраїля (див. Осії 4:13-14). Звинувачення не припиняється навіть у роки полону на водах Вавилону в VI ст. до Р. Х. (див. Єзекіїля 16:15 і наст.).
Ще півтора тисячоліття після того, як біблійні книги поширилися в Европі, їх зміст тлумачили народові лише священики та монахи, оскільки вони були написані чужими мовами: єврейською, грекою, латиною чи церковно-слов’янською. Лише набагато пізніше, коли були зроблені та надруковані переклади, які міг купити кожен, коли тисячі людей почали читати Святе Письмо, вони помітили там місця, які їх налякали. Мова в Біблії йшла про повій. Очевидно, що ті люди, чиї домівки тиснулися поблизу соборів та церков, що рвалися в небо, мало що з того зрозуміли. Та й що могли зрозуміти европейці, для яких Бог був “скелею спасіння”, про культи тієї країни, в якій колись була написана Біблія?
Пророки та літописці були людьми, які у своїй ревності до Ягве зайшли трохи задалеко. Це закид залишився за ними аж до наших днів.
Однак є також “світський” свідок того, що Біблія називає “гидотою поган”. Це Філон із Бібльоса – фінікійський вчений, який жив за сто років до Христа і зібрав багатий матеріял та написав працю під назвою “Фойнікіка” – “Фінікійська історія”. Ця праця про історію портових міст та морських республік Ханаану від найдавніших часів, а крім того, описує також фінікійські божества, мітологію та культи. Як достовірне джерело для своєї праці Філон із Бібльоса називає вже цитованого тут жерця Санхуніятона, який жив у VІ-му чи VII ст. до Р. Х. Коли одного дня через землетрус упали покриті написами колони храму Мелікертеса в Тирі, Санхуніятон скопіював ті прадавні тексти.
Єпископ Євсевій Кесарійський із Палестини в 314 р. Р. Х. відкрив твори Філона із Бібльоса та повідомив про це. Дещо із них, насамперед мітологія та культи, здавалися справді неймовірними.
Над валами Ханаану на першому місці стояв бог Ель. Його дружиною була Ашера – богиня, про яку згадується також у Святому Письмі. Ель одружився із трьома своїми сестрами, однією з яких була Астарта, про яку неодноразово згадується в Старому Заповіті (див. Суддів 2:13; 10:6 і т. д.). Ель не лише вбив свого брата, але й свого сина; своїй доньці він відрубує голову, каструє свого батька, себе і змушує зробити те саме й своїх союзників. Нічого дивного, що люди християнських часів не йняли віри повідомленням про подібні нечувані речі. Для них було само собою зрозумілим, що кожна більш-менш цивілізована країна пильнує моралі своїх громадян. Однак у давньому Ханаані культ похотей був служінням богам, а чоловіки та жінки-повії належали, як “посвячені”, до служителів культу, оплата ж за їхні послуги йшла до храмової каси як “жертва для божества”. Отож пророки та літописці анітрохи не перебільшували. Наскільки їх жорсткі слова були обґрунтованими, стало цілком зрозуміло лише після великих знахідок у Рас Шамра.
[1] 696-642 pp. до Р. Х.