На північносирійському узбережжі, якраз навпроти східного кінця Кіпру, лежить Мінет ель-Бейда – “Біла Гавань”. Хвилі Середземного моря переливаються тут на тлі сліпучих сніжно-білих вапнякових скель чудовими барвами, змінюючись від світло-зеленого аж до насиченого фіолетово-синього. Густі хмари лежать над самотньою гірською вершиною на суші – “Джебел Акра”. Місцеві мешканці оповідають, що в давніх часах там було житло богів їхніх предків.
Поблизу моря один селянин у 1928 р. відкрив під час оранки довгий підземний хід. Перше дослідження виявило, що він веде до поховальної камери. Йдеться про гробницю зі склепіннями такого типу, як у Мікенах.
На повідомлення про знахідку Франція, до мандату якої належала тоді Сирія, реагує із радістю звичайно. Месьє Дюссо, наглядач за східними старожитностями в Луврі, висилає в похід професора Клода Ф. А. Шефера з кількома иншими спеціялістами до “Білої Гавані”. Перед ними – захоплююче відкриття!
На відстані 800 м від берега та давнього мікенського поховання здіймається штучний пагорб. Жваво дзюркочучи, обгинають його рукави дикого потічка. Здавна він зветься в народі “Рас Шамра” – “Фенхелева голова”. І справді, повсюди на цій давній купі руїн, яка ховає залишки фінікійського царського міста Уґаріт, буяє фенхель. Це місто було знищене навалою морських народів більш, ніж три тисячі років тому.
Шеферу пощастило з розкопками на “Фенхелевій голові”. Бо тут нарешті виринає доказ часто згадуваних культів Ханаану. Між двома храмами, з яких один був присвячений богові Ваалу, а другий – богу Дагонові, він серед будинків багатих патриціїв знаходить дім головного жерця Уґаріту, який, як свідчить велика кількість збережених табличок, мав у своєму розпорядженні поважну бібліотеку. Натреноване око Шефера відразу пізнає, що переписувачі користувалися невідомим доти фінікійським письмом. Розшифрувати вдалося напрочуд швидко – його роблять троє вчених: німецький професор Г. Бауер з університету в Галлє та французи К. Вірольо і Е. Дорм. Це двомовні документи – в одному випадку йдеться про давній ханаанський діялект, близький до домойсеївської єврейської мови, стосуються виключно богів та культів стародавнього Ханаану, зустрівшись із якими, входячи в Обіцяну Землю, Ізраїль поніс перші втрати.
Міти й звичаї, описані в цій унікальній документації, рясніють кривавими подіями, що стосуються богів та напівбогів і показують, яке особливе значення надавалося в Ханаані обрядам богинь родючости.
Культ, що стосувався родючости, проводився і в будні. Під кожним розкопаним будинком містилася поховальна камера, в якій мешканці Уґаріту ховали своїх померлих. Дивної форми глиняні труби йдуть углиб – у такий спосіб померлим жертвували воду, вино та олію, а також м’ясо й кров жертовних тварин. Культ родючости не минав навіть померлих. Це підтверджують керамічні кратери. Вони покриті відповідними символами.
В обрядах же для живих велику роль відігравала мандрагора. Давні ханааняни та фінікійці приписували цьому м’ясистому кореневі властивості афродизіяка – він начебто мав здатність викликати любов та зціляти безпліддя.
Богині родючости і водночас війни, Астарта і Анат, були жорстокими та дикими. Епос Ваала з Уґаріту так описує Анат: “Вона з великою силою змолола мешканців міст, вона винищила народ морського узбережжя, знищила чоловіків Сходу”. Вона загнала чоловіків у свій храм і замкнула ворота, щоб ніхто не втік. Вона кидала стільці на молодих, столи на воїнів, підніжки на могутніх чоловіків”. По коліна, ба навіть по шию бродила вона в крові. Під її ногами лежали людські голови, над нею, мов сарана, літали людські руки. Вона зав’язала собі голови своїх жертв як прикрасу на спину, а руки собі на пояс”. “Печінка Анат роздулася від сміху, її серце було повне радости, печінка Анат сповнилася ликування”. “Коли вона задовольнилася,” вмила руки в людській крові, щоб знову зайнятися иншими справами.
Анат є сестрою та дружиною Ваала, бога штормів і опадів. Його символом є голова бика. Ваал на пасовищах напуває худобу дощем, щоб вона була жирною. Він також дбає про її розмноження. Коли він при зміні пір року, подоланий, помирає, “як бик під ножем різника”, це завдання переходить до його сина.
“І Ізраїлеві сини чинили зло в Господніх очах, і служили Ваалам” (Суддів 2:11). Недавно в Хацорі, на території тодішнього Ізраїля, було знайдено зображення цього божества. Його знайшли посеред одного язичницького культового місця, які, як повідомляє Біблія, ізраїльтяни створили собі для служіння чужим богам у багатьох місцях. Посеред оточеної пласкими каменями території з двома місцями для спалювання жертв із доцарських часів стояв, поряд зі зброєю, глиняний глечик. Разом з иншими бронзовими фігурками в ньому було й зображення сидячого божества – одного “Ваала”.
В Уґаріті проф. Шефер знаходить також зображення та амулети Астарти. Вони виготовлені з глини та золота і зображують нагу жінку. Її символами є змії та голуби, відомі на Стародавньому Сході своєю плодовитістю.
Богинь родючости вшановували насамперед на горах та узвишшях. Тут зводили “ашери”, садили “святі палі” – дерева, під якими й відбувалися культи, як неодноразово розповідається в Біблії: “І також вони будували собі жертівники на пагірках, і стовпи, і Астарти на кожному високому взгір’ї та під кожним зеленим деревом” (1 Царів 14:23).
Лише з того часу, відколи доступними стали наукові дослідження про богів Ханаану та культи Фінікії, можемо собі уявити, яку потужну моральну боротьбу мусили витримати ізраїльтяни. Якою великою була спокуса для простого народу пастухів, якою небезпечною зваба! Не раз культи Ваала пускали вже глибоке коріння, сягаючи аж до храму Ягве, аж до Святая Святих! Без суворого морального закону, без віри в одного Бога, без величних постатей своїх пророків, Ізраїль ніколи не вистояв би в боротьбі з ваалами, з культами богинь родючости, з ашерами та узвишшями. І це було підставою для тих “непристойних” місць, тому й слід було їх згадати, оскільки вони теж дають красномовне про це свідчення.