Під час моєї поїздки по Сибіру я зустрічав немало фанатичних комуністів. У мене склалося враження, що вони повністю присвятили себе своїй ідеології.
Коли я проповідував одному з них Євангелію, він наробив сміху:
– Якщо ви справді вірите, що Ісус ваш Спаситель, то чому не завоюєте світ для Нього? Ми, комуністи, по-справжньому віддані своїй ідеології, і за шістдесят років її існування ми завоювали півсвіту. Ще кілька років – і увесь світ буде біля наших ніг.
Його прогноз не справдився, однак слова, сказані ним опісля, перевернули все в мені:
– Сказати вам різницю між вами і нами? Ви, християни, – лише спостерігачі, а ми, комуністи, – учасники.
Він мав рацію: у християнському світі безліч спостерігачів, але мало учасників. Це наше слабе місце.
Ця ситуація нагадує мені футбольний матч. Прислухавшись до вигуків та свисту натовпу, мимоволі виникне запитання: де ж кращі гравці – на трибуні чи на полі? Складається враження, що вболівальники знають правила гри краще, ніж гравці або судді. Та вони так і залишаються галасливими спостерігачами, не залученими до гри. Якщо їх випустити на поле, вони небагато зроблять, хоча горлати в них гарно виходить!
У наших церквах немало таких спостерігачів. Вони докладно розкажуть вам про всі недоліки церкви: пресвітер рідко відвідує паству вдома, проповідник не дуже добре говорить слово, з усіх гостей вони помічають лише диякона, що збирає пожертвування тощо. Ці спостерігачі все прекрасно знають, але не хочуть ні в чому брати участі. Навіть якщо попросити їх щось зробити, у них нічого не вийде, бо вони налаштовані лише на критику, а не на роботу.
Господь бажає, щоб усі ми були виконавцями, а не базіками в Його Царстві. Божа Церква – не катер для прогулянок, а завантажена баржа. У ній немає місць для пасажирів, є лише місце для членів команди.
Відомий англійський місіонер С. Т. Стадд так висловився з цього приводу: «Давайте не будемо сковзатися в цьому світі, щоб плавно увійти в небеса, ні разу не засурмивши голосно й довго за нашого Викупителя Ісуса Христа. Давайте потурбуємося про те, щоб диявол полегшено зітхнув у пеклі, дізнавшись, що ми залишаємо поле битви».
Ми повинні бути виконавцями, свідками Христового спасіння, щоб шокувати диявола нашим безперервним свідченням. Щоб, коли ми помремо, сатана зрадів: «Нарешті на одного свідка Ісуса стало менше».
Ті, хто зараз спостерігає, стануть першими кандидатами у відступники під час переслідувань: «Хто ж Мене відцурається перед людьми, того й Я відцураюся перед Небесним Отцем Моїм» (Мт. 10:33). Якщо ми соромимося Його, то і Він посоромиться нас. Протилежне також є істиною. «Отже, кожного, хто Мене визнає перед людьми, того перед Небесним Отцем Моїм визнаю й Я» (Мт. 10:32).
Відданість справі
На тілі вбитого солдата із Зімбабве знайшли маленьку червону книжку з цитатами Мао. Очевидно, він отримав її від китайського пропагандиста і старанно вивчав її. Гортаючи книгу, я помітив, що партизан підкреслив багато висловів Мао. На першій же сторінці він написав те, що повинен написати кожен християнин у своїй Біблії: «Усі слова цієї книги правдиві. Вони – могутня зброя. Вперед до перемоги, не лякаючись жертв! Одна іскра з цієї книги може призвести до великої пожежі».
Це мова відданого партизана. Для справи революції жодна жертва не здавалася йому завеликою. Він був готовий померти, і помер за неї. Однак більшість християн надають перевагу спостереженню: так безпечніше.
Якщо ми хочемо зупинити розповсюдження комуністичного насилля, доведеться брати участь у роботі Божого Царства. Джордж Міні, голова американських профспілок, якось заявив:
«Болючим питанням сучасності є конфлікт між свободою та комунізмом. Майбутнє всього людства залежить від розв’язання цього конфлікту.
Комуністи вірять, що обов’язково переможуть, і роблять усе можливе для досягнення своєї мети. Перед ними стоїть єдине завдання: запанувати у світі. Вони пробуджуються до дій своїм гарячим бажанням перемогти, внаслідок чого ніяку жертву не вважають надто великою.
Я твердо переконаний, що комунізм не можна зруйнувати зброєю. На цю ідеологію захворіли мільйони людей. І вона панує залізною рукою над своїми підопічними. Хоча в Радянському Союзі лише шість відсотків населення були комуністами, однак цій меншості вдалося тримати під контролем решту дев’яносто чотири відсотки».
Комуністична держава заміняє Бога. Мета цієї ідеології – завоювати увесь світ. І заради цього не шкода нікого і нічого. У кожній країні вони намагаються схилити на свій бік вибрану частину населення, обіцяючи «золоті гори». Така тактика пропонувалася китайським керівником Чоу Ен-Лай багато років тому. Він говорив: «Якщо хочеш когось зруйнувати, але не можеш наблизитися до нього, – стань йому другом. І тоді зможеш обійняти його і ввіткнути в спину ножа».
Такий підхід практикується дотепер. Іноді люди розвивають дружні стосунки не через любов чи бажання допомогти, а заради досягнення власних цілей. Щойно комуністи одержують владу, як тут же повертаються спиною до колишніх союзників. За одну ніч друзі стають ворогами. Так вчинив Ленін, надавши спочатку віруючим своєї країни релігійну свободу, а потім відібравши її.
Існує лише один шлях знищення комуністичної влади: «А оце перемога, що світ перемогла, – віра наша» (1 Ів. 5:4). Наша віра в Ісуса Христа як Викупителя світу і наша відданість Йому повинні перевершити відданість комуністів своїй ідеології. Нам знову треба відкрити цю живу віру, що діє любов’ю, якщо хочемо вистояти бій з ворогом, який задумав знищити нас.
Щойно соціалізм на своїй території надасть Христові шанс виявити Свою силу, що здатна змінювати людей, – як Христос здійснить найрадикальнішу і найповнішу революцію в суспільстві. Духовна революція Христа задовольнить усі потреби соціалістичного суспільства.
Говорячи про Христову революцію, мушу зазначити, що Бог гребує насиллям як засобом для досягнення Своїх цілей. Згідно Христового вчення, корінь зла лежить не в типі суспільного устрою, а в людському серці, а в суспільстві лише виявляються його плоди. Тому слід боротися не з його наслідками, а зі справжньою причиною, яка має духовну природу і вимагає використання іншого виду зброї. «Віддавайте себе Богові… за знаряддя праведности» (Рим. 6:13). «Бо ходячи в тілі, не за тілом воюємо ми, – зброя-бо нашого воювання не тілесна, але міцна Богом на зруйнування твердинь, – ми руйнуємо задуми…» (2 Кор. 10:3-4).
Люди, які прагнуть змінити весь світ, повинні боятися тільки Христа, бо Він вказує, що зміни повинні відбутися перш за все в характері особистості. Революція починається з нас самих, і проводиться Тим, Хто так полюбив світ, що пішов на Хрест заради нього. Соціалізм потребує духа жертовності Христа. Та чи прийме таку пропозицію соціалізм? Це головне питання, на яке ми ще й досі чекаємо відповіді.
Комуністи пропонують сильну альтернативу християнству. Я особисто проти комунізму, і мене хвилює відсутність цілеспрямованості в християн більше, ніж її наявність у комуністів. Комуністи ніколи не виграють бою, якщо християни перестануть просто спостерігати, оскільки тілесна сила має успіх настільки, наскільки не використовується духовна.
Партизан Христа
Салу Дака Ндебеле, темношкірому жителю Зімбабве, довелося одного разу залишити трибуну, щоб узяти участь у духовній боротьбі.
5 травня 1973 року, Салу, який родом зі Мпопому, що в Булавайо, Зімбабве, прийняв у своє серце Ісуса Христа як Свого Господа та Спасителя. Як і більшість християн, він гадав, що знайшов життя, повне радості та миру, – «м’яку» Євангелію, яка зазвичай пропонується багатьма проповідниками.
Після молодіжного курсу навчання в місії Салу переїхав до Мапуто як учасник багатонаціональної команди по роботі з міськими наркоманами. За час перебування в місті Салу відчував політичну нестабільність. Зрештою, португальський уряд оголосив, що передає правління до рук марксистського Фронту за визволення Мозамбіку.
У липні 1975 року Салу, разом з іншими місіонерами, потрапив до в’язниці Полану, де зустрівся з жахом гидких нелюдських умов існування, гомосексуалізмом, алкоголіками і гравцями в карти. Згодом були допити, тортури та холоднокровні розстріли «агентів капіталізму».
Йому довелося приймати серйозне рішення: стати марксистським партизаном чи померти у в’язниці. Під час одного тривалого допиту в управлінні офіцер поліції попередив його:
– Салу Дака, ти гнитимеш у в’язниці сорок років, доки не переміниш своїх імперіалістичних поглядів.
Потім офіцер, що тримав Салу під арештом, одягнений по-простому, у коричневому шкіряному піджаку, вказав на виготовлений у Радянському Союзі автомат Калашникова:
– Ми хочемо вбити вашого Бога. Хочемо дати тобі автомат, щоб ти бився за Зімбабве проти расиста Яна Сміта. А якщо відмовишся – залишишся у в’язниці назавжди.
Розум Салу потьмарився, коли кат вп’явся в нього крижаним поглядом, намагаючись «розірвати на шматки» його дворічну віру в Ісуса. Салу тремтів від страху під час цієї виснажливої агітації.
– Ми збираємося стерти з лиця землі всі ваші імперіалістичні уявлення про релігію, – загорлав він на Салу, чеканячи слова, немов стріляв з автомату. – Якщо ти не зміниш своїх переконань, тобі доведеться надовго залишитися у в’язниці.
Офіцер був приголомшений, коли Салу зібрав усю свою мужність, витер краплі поту на чолі й промовив уривчасто:
– Слава Богу! Тоді я згоден сидіти у в’язниці сорок років, якщо треба. Зі мною буде Господь. Я не відступлюся від своїх переконань. Я ніколи не відречуся від Нього.
Нелегко далися молодому віруючому ці слова. Від нього вимагали лише пообіцяти стати партизаном і боротися проти Яна Сміта – і його б тут же звільнили.
Та він вирішив стати ПАРТИЗАНОМ ХРИСТА. Протягом шістнадцяти місяців він терпів жорстокі знущання у в’язниці, але згодом його все-таки звільнили. Що з ним трапилося потім? Він поїхав до Північної Ірландії, де точилася тоді війна, щоб сповіщати там Добру Новину. Салу вірить, що християни завжди повинні перебувати «на передовій» , а не «на трибунах», спостерігаючи за подіями. Однак «на передовій» доводиться платити певну ціну.