І показав він мені чисту ріку живої води, ясну, мов кришталь, що випливала з престолу Бога й Агнця. Посеред його вулиці, і по цей бік і по той бік ріки дерево життя, що родить дванадцять раз плоди, кожного місяця приносячи плід свій. А листя дерев на вздоровлення народів. І жадного прокляття більше не буде. І буде в ньому Престол Бога та Агнця, а раби Його будуть служити Йому, і побачать лице Його, а Ймення Його на їхніх чолах. А ночі вже більше не буде, і не буде потреби в світлі світильника, ані в світлі сонця, бо освітлює їх Господь, Бог, а вони царюватимуть вічні віки. Об. 22:1-5
Конферансьє розпочав виступ, тримаючи в руках зелену купюру номіналом у сто євро.
«Хто хоче отримати цю купюру в сто євро?», – запитав він.
Піднялося безліч рук, але конферансьє уточнив: «Перше, ніж вручити її, я маю зробити одну річ».
Він люто зім’яв купюру, після чого сказав: «Хтось ще бажає її отримати?».
Знову піднялося багато рук.
«А якщо я зроблю так?».
Він жбурнув банкноту на підлогу і почав її топтати ногами. Після цього він знову показав її присутнім: вона була брудна і пошарпана.
«Хтось ще хоче отримати цю купюру?».
Усі присутні знову підняли руки.
Що б не робили з банкнотою, вона не втрачала від цього свою цінність.
*
Наші стосунки з Церквою нагадують цей випадок з купюрою. Для багатьох християн Церква є проблемою. У неї жахлива репутація. Вона старіє, а перелік її гріхів стає дедалі більшим. У Церкві вистачає кар’єристів, приємних осіб і негідників, мучеників і боягузів, людей, які жертвують своїм життям, і заздрісних спекулянтів, які так старанно маскуються, що годі відрізнити одних від інших. Церква складається з людей, які зроблені з того ж тіста, що й усі решта люди. Деколи вони помиляються. Часто вони непослідовні. Серед них трапляються навіть лицемірні виконавці, але мелодія Церкви й надалі залишається незрівнянною.
Саме тому люди радо приймають Христа, але бути «другом Церкви» можна тільки з мільйоном зауважень. Проте Церква Ісуса Христа ніколи не втратить своєї цінности. Більше того, вперті нападки її опонентів лише зміцнюють її і звільняють від накопичених протягом століть решток і сміття.
Один журналіст якось запитав у Матері Терези вкрадливим тоном: «Що мало би змінитися в Церкві?». Посміхнувшись свята відповіла: «Ви і я».
Сатанічні рядки
Тепер для багатьох одиницею виміру є розум. Як результат: чудес не буває, Бог існує лише в уяві, Ісус не заснував жодної Церкви.
За таких умов Христос здається простим учителем, який подорожує, прекрасним гуру, талановитим проповідником, натхненником симпатичних книжечок. Лише після Пасхи деякі люди почали б роздумувати про Нього, винаходити догми, залякувати інших осіб і формувати ізольовані спільноти, які утримувалися б за кошти євреїв. Тоді Церква була б простим виродженням початкової звістки, практично перетворюючись на винахід ап. Павла. Це дуже давні звинувачення. Утім Церква була першою річчю, яку прагнув заснувати Христос.
На думку одного товариства вчених, усі сторінки Євангелій, на яких згадується про Церкву, згодом додала спільнота вірних, особливо такі непопулярні рядки Матвія, як: «…ти – Петро (скеля), і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою» (див. Мт. 16:16-18). Навіть правила для Церкви у вісімнадцятому розділі Матвія («А коли прогрішиться твій брат проти тебе, іди й йому викажи поміж тобою та ним самим… А коли не послухає він, то візьми з собою ще одного чи двох…») містять бідне слово «церква».
У книзі, в якій Маґді Аллам розповідає про своє рішення бути охрещеним привселюдно, він наводить епізод зі «Сповіді» св. Авґустина про навернення відомого філософа Вікторина, якого провадив єпископ Сімплікіян:
«Він казав Сімплікіяну не при людях, а особисто й під секретом: “Чи ти знаєш, що я вже християнин?” – “Я не повірю в це, – відповідав Сімплікіян, – і не вважатиму тебе християнином доти, доки не побачу тебе в Церкві Христа”. Проте той відповідав сміючись: “Отже, це стіни роблять християнами?”. І часто повторював, що він уже став християнином, а Сімлікіян завжди йому так відповідав, і Вікторин у своїх відповідях завжди з іронією згадував про стіни. Бо ж він боявся образити своїх приятелів, гордих прихильників демонів, нагадуючи, що на нього посипалися б громи ворожнечі з вавилонських вершин їхнього достоїнства, як з висоти кедрів ливанських, яких тоді ще не розтрощив Господь. Однак коли згодом унаслідок невсипущого й жадібного читання він став дуже переконаним, то злякався, щоб Христос не відрікся від нього перед святими ангелами, якщо він боятиметься поклонятися Йому перед людьми; він відчув, що допустив би великий злочин, коли б під час свого приниження соромився святих таїнств, установлених Словом Твоїм, а не соромився містерій гордих демонів, гордим послідовником яких став він сам. Він утратив будь-яку людську гідність перед брехнею, і вже не червонів від сорому, хіба тільки перед єдиною Правдою. Та ось несподівано він сказав Сімплікіянові, як той сам оповідав мені: “Ходімо до церкви, я хочу стати християнином”».
Не можна бути християнином «за своїми правилами».
Суспільна підтримка
У Євангелії від Матвія визнання віри в Сина Божого і неприступна Церква поєднуються в особі Петра: хто сповідує віру в Сина Божого, як Петро, той робить це не тільки для себе, але й підтримує таким чином інших.
Карло Карретто свідчить: «Тоді мені назустріч вийшла Церква. Як родина насамперед допомагає нам зробити перші кроки і підтримує нас, так і Церква допомагає і підтримує нас на нашому шляху, особливо якщо йдеться про боротьбу зі злом. Чим була би родина без спільноти Церкви? Чим був би Ізраїль без Божого народу? Це настільки очевидно, що колись один мудрець сказав: “Ви можете знайти народи, в яких немає захисних мурів чи мистецтва, але ви не знайдете народ, в якого не було б храму”.
Моїм першим храмом була парохія, яка прийняла мене як дитину, як підлітка, який переживав кризу, як маленький організм, що розвивається, як антену, яка приймає всі приємні й неприємні реалії цього шляху, школи, заводу, майстерень і людських спільнот, в які я був занурений. Якою ж надзвичайною дійсністю є парохія! Навіть якщо це така старомодна, сіра і бідна будівля, як моя церква! Ще не відбувся Собор, тож парохії були автоматом для Святих Таїнств і величезним хаотичним скупченням інфантильности і клерикалізму.
Однак це був осідок Божого народу, тож те, чого не робили люди, робила сила Святого Духа і спільна віра.
Якщо мені не вистачало віри, то на допомогу приходила віра інших людей. І хоча негативних прикладів було дуже багато, проте завжди було достатньо великого прикладу бідних, простих святих священиків.
Як я любив і продовжую любити свою парохію, хоча я часто ховався за колонами, щоб утекти від особистої відповідальности!
Парохія – неначе човен у морі, хатинка серед лісу, укриття в горах. Вона завжди щось пропонує нам, хоча часто їй не вистачає привабливости.
Я вдихнув конкретну традицію, хоча вона частково покрилася цвіллю; я прийняв певну культуру, хоча вона й була дещо статичною; я віднайшов народ, хоча він і був дещо втомлений.
Чим не була парохія для наших народів?
Чим вона не була для ірландців, італійців, поляків?».
Це все надзвичайно людяно. Одне з головних уточнювальних понять виховання є суспільна підтримка. Усі діти та підлітки, як повітря, потребують компанії друзів й однолітків. Група товаришів стає випробувальним полігоном для всього того, що було отримано в родині та школі. І під пильним поглядом усіх інших: суспільна підтримка змінює дітей. Той, хто потрапляє в якесь угрупування, знає, що повинен прийняти його правила. Деколи вони несправедливі або жорстокі, але їх приймають, бо потреба в суспільній підтримці надзвичайно велика.
Ісус Христос прагнув, щоб Його послідовники мали надійну і міцну суспільну підтримку. Саме тому Він спочатку створив спільноту дванадцяти, Церкву.