Однак Христос робить набагато більше. Він говорить про Себе, як про виноградину: «Я правдива Виноградина, а Отець Мій Виноградар. Усяку галузку в Мене, що плоду не приносить, Він відтинає, але всяку, що плід родить, обчищає її, щоб рясніше родила. Через Слово, що Я вам говорив, ви вже чисті. Перебувайте в Мені, а Я в вас! Як та вітка не може вродити плоду сама з себе, коли не позостанеться на виноградині, так і ви, як в Мені перебувати не будете. Я Виноградина, ви галуззя! Хто в Мені перебуває, а Я в ньому, той рясно зароджує, бо без Мене нічого чинити не можете ви» (Ів. 15:1-5).
У надзвичайний спосіб Ісус стає ідентичним сукупності Його учнів. У притчі про виноградину, найвизначнішій євангельській притчі про Церкву, Він не тільки виступає головою тіла, тобто якимось особливим органом, який протиставлено учням. Виноградина – це нерозривна єдність учнів з Христом. Цей аспект нам добре відомий завдяки Павлу, який пише, що спільнота у своїй цілісності є тілом Ісуса Христа. Про це ж йдеться в історії покликання апостола, яку описує Лука в Книзі Дій. Ісус запитує: «Савле, Савле, чому ти Мене переслідуєш?». Він не питає: «Чому ти переслідуєш Моїх послідовників, які є членами Мого тіла?». Ні, особисто Його і, відповідно, всіх решту.
Це свідчить про неймовірно тісний зв’язок сукупности учнів з особою Христа. Як з багатьох зерен утворюється один хліб, а з багатьох гілок – виноградна лоза, так і сукупність учнів становить Його тіло. Як Ісус Христос є оселею і храмом Бога, так само й вони є Ним. Тобто Церква є Христом!
Діяльність Отця порівнюється з працею доброго виноградаря: очищення від усього, що заважає принести добрий плід. Проте четверте Євангеліє не обмежується добрими і не дуже складними словами. На завершення порівняння Ісус додає: «Сухі гілки збирають, кидають у вогонь, – і вони згорають». Навіть у цій притчі Христос з легкістю говорить про вогонь.
І аж ніяк не йдеться про фальсифікацію, яка не має нічого спільного з Ісусом, як хтось хотів би вірити. Кожен садівник і виноградар чудово це розуміє: коли йдеться про рослини, то це завжди питання життя або смерти. Те, що не підтримується життєвою лімфою, перетворюється на мертву і шкідливу деревину. Необхідно різати, щоб спасти.
Чому тепер люди Церкви здаються стерильними і неспроможними приносити плоди? Чому Церква втрачає своїх синів? Чому так мало покликань до богопосвяченого життя і священства? Чому на Заході Церква вмирає? Можливо, вона втрачає єдину артерію, яка ще допомагає їй вижити, останню кров, яка циркулює в ній. Відповідно, деякі гілки починають всихати.
*
Якось один чоловік підійшов до Ісуса і мовив: «Учителю, усі ми знаємо, що походиш від Бога і навчаєш нас іти шляхом істини. Проте мушу Тобі сказати, що Твої послідовники, ті, яких називаєш апостолами, або Твоєю спільнотою, мені анітрохи не подобаються. Я побачив, що вони зовсім не відрізняються від звичайних людей. Ось недавно мені трапилось не на жарт посваритися з одним із них. Зрештою, всі-бо бачать, що Твої учні не завжди живуть у любові та злагоді між собою. Скажімо, знаю одного, який провадить не надто чисті інтереси… Хочу щиро поставити Тобі запитання: чи можна належати до Тебе, не маючи нічого спільного з Твоїми так званими апостолами? Я хотів би піти за Тобою, хотів би бути християнином (якщо дозволиш це так окреслити), але без спільноти Церкви й усіх тих Твоїх учнів!».
Ісус дуже зворушено й уважно подивився на нього. «Послухай, – мовив Він, – оповім тобі одну історію. Якось кілька людей завели собі розмову. Коли на землю опустилася ніч, вони назбирали багато хмизу і розклали вогнище. Люди сиділи дуже близько одне до одного, вогонь зігрівав їх, а поблиски освітлювали їхні обличчя. Та ось одному з них, в якійсь хвилі, перестало подобатися бути зі всіма, відтак, засмучений, відійшов. Він узяв з вогнища пломінке поліно і пішов далеко. Його поліно спершу ще світило і гріло. Проте невдовзі поблиск ослаб, а за якусь хвилину і цілком згас. Самотнього чоловіка огорнули нічна темрява і холод. Хвильку ще помисливши, він устав, узяв своє поліно і приніс назад до вогнища своїх побратимів. Поліно тут же розчервонілося і вибухнуло новим полум’ям. Чоловік знову сів разом з іншими. Він швидко зігрівся, а поблиск вогнища освітив його обличчя».
Усміхнувшись, Ісус провадив далі: «Той, хто належить до Мене, перебуває поблизу вогню, разом з Моїми приятелями. Я прийшов і приніс вогонь на землю і дуже прагну, аби він пломенів».
*
Саме це і є Церква: гарантія того, що людина перебуває близько до вогню. Головне залишитися. Ми можемо бути плідними тільки в єдиній виноградині. Лише тоді ці гілки можуть принести плід, яким є видимі справи любови.
Це не просте «наслідування прикладу Ісуса», це – щось набагато більше: внутрішній зв’язок, певна «благодать». Адже Він є даром життя для людей, хлібом, який ми їмо, свіжою водою, яку ми п’ємо. Він – це та лімфа, яка підтримує життя гілок і гарантує добрий урожай.