Страх бути полишеним часто негативно впливає на наші стосунки, нашу дружбу, сім’ю. А страх за наші подружні стосунки має ще й інший вимір. Це боязнь того, що взаємини не вдадуться, а любов, котру відчуваємо зараз, мине, що стосунки потонуть у рутині та стануть монотонним співіснуванням. Ми не матимемо більше що сказати одне одному. А колись, як ми й побоюємося, наш шлюб взагалі розпадеться. Або ж: ми вже не можемо нічого дати іншій особі. Чи тоді немає небезпеки, що він чи вона закохається в іншу жінку, в іншого чоловіка? Цей страх тисне на нас. Ми хочемо своєму чоловікові або жінці в усьому догодити, але скоро помічаємо: це не йде на благо нашим стосункам. Бо ця людина вже чомусь нас не розуміє. Вона бажає мати партнера, а не просто людину, яка виконує кожне її бажання.
Ще один страх псує наші стосунки. Буває, ми забагато очікуємо від нашого партнера. Ми очікуємо від нього абсолютної підтримки, абсолютної любові, абсолютної захищеності. Але тим ми лише перенапружуємо його. Адже жодна людина не спроможна дати нам щось абсолютне. Це доступне тільки Богові. Коли від іншої людини очікуємо абсолютної підтримки, то прив’язуємося до неї надміру. Ця людина, на нашу думку, повинна заспокоїти наш глибинний страх перед хиткістю нашого буття. Проте її гнітить таке очікування, і вона натомість усамітнюється. Унаслідок того посилюється наш страх. Кожна людина прагне опори і захищеності, безпеки і надійності. Досить часто ми намагаємося подолати свій страх, очікуючи від іншої людини надмірної підтримки і захищеності. Та це немов замкнуте коло: що більше ми чіпляємося за людину, то сильнішає наш страх, що інша особа розчарує нас стосовно наших очікувань, і що ми залишимося з нашим розчаруванням на самоті. Це дорога в нікуди.
Ісус показує нам іншу можливість усунення цього страху з наших стосунків: «Хто більш, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний. І хто більш, як Мене, любить сина чи дочку, той Мене недостойний» (Мт. 10:37). Ось слова, котрі багатьом швидше наганяють страх, ніж заспокоюють. Цими твердими словами Ісус хоче відкрити нам очі, аби ми розклали наші стосунки в правильному порядку. Ісус не руйнує цінність родини і не знецінює нашу любов до батьків чи дітей. Він знає нашу небезпеку: зі своїм страхом хапатися за ці стосунки. Сина чи доньку, занадто прив’язаних до матері чи тата, паралізує страх від того, що можуть втратити їх. Така людина боїться, що після смерті батьків не зможе далі жити. Цим вона перешкоджає самій собі чинити те, що Бог хоче від неї. Вона не відкрита на поклик Божий. Той, хто лише обертається навколо інших людей, пропускає власне життя.
Проблема очевидна, та й досить часто має передбачувані наслідки: страх за батьків спричиняє нездатність доньки чи сина піти від них і плекати свої власні подружні стосунки. І якщо вони знаходять собі пару, то інколи одружуються з батьком чи матір’ю, але не з чоловіком чи жінкою, котрих люблять, – якраз через те не стають одним цілим. Тісний зв’язок з батьками може стати джерелом подружніх проблем. Жінка не зближується з чоловіком, бо він ще прив’язаний до своєї матері. Чоловік не здобуває жінки, бо вона ще обожнює свого тата, проти котрого він не має жодних шансів. Страх подружнього партнера, що ще прив’язує його до батьків, заважає в шлюбі. Людина не спроможна відкритися іншій людині з її новизною. Усі стосунки, поза стосунками з батьками, пройняті страхом.
Як маємо поводитися з таким різновидом страху? На це питання я також знаходжу корисні рекомендації в поводженні Ісуса. На страх перед стосунками Ісус не реагує моралізаторськими закликами, мовляв, ми повинні добре розуміти один одного і тоді стосунки знову налагодяться. Натомість відбирає в нас страх, наголошуючи на відносності стосунків між людьми. Вони є тільки частиною нашого життя. А суттєве лежить у душі кожної окремої людини. Кожен із нас має в собі щось, що перевершує стосунки між людьми: божественну серцевину, божественне покликання. До кожного з нас Бог спрямовує поклик, за яким ми мусимо йти. Конкретно це означає ось що: у шлюбі бувають моменти, коли треба приділити більше уваги цьому внутрішньому покликові, ніж дружині чи чоловікові. Піклуючись про себе, знову набуваючи гармонії із самим собою, можемо приділяти належну увагу також іншій особі. Не боїмося безнастанно, що стосунки наші розпадуться, що партнер не зрозуміє нас. Якщо ми усвідомлюємо своє внутрішнє покликання, то віримо в те, що й інша особа знайде своє покликання. Якщо кожен перебуває в гармонії зі своєю внутрішньою серцевиною, то стає можливим нове спільне життя, наповнене не страхом і обережністю, а широтою і свободою, довірою та любов’ю.
Отож, наголошую: Ісус не спонукає нас покинути батьків і любити Його більше, ніж їх. Це означає, що в нас усередині є щось важливіше, ніж батьки. Це Божий поклик, відчуття, що ми повинні слідувати за внутрішнім голосом. Євангелист Лука конкретизував це внутрішнє звільнення від батьків у двох невеликих сценах. Коли Ісус каже до одного чоловіка йти за Ним, то той відповідає: «Дозволь мені перше піти, і батька свого поховати». Ісус на це відповідає: «Зостав мертвим ховати мерців своїх. А ти йди та звіщай Царство Боже» (Лк. 9:59-60). Чоловік хотів іти за Ісусом, але після того, як помре його батько. Допоки жив батько, він хотів чинити його волю. Ісус роз’яснює йому: так роблячи, ти ніколи не йтимеш власною дорогою. Страх перед думкою батька втримуватиме тебе від того, аби ти слідував за твоїм внутрішнім покликанням. Навіть коли батько помре, його мірки надалі будуть визначальними для сина. Він не зможе вільно йти власною дорогою. У всьому, що чинитиме, спиратиметься на згоду батька. На противагу життю з Богом залежність від батька є чимось мертвим. Мертве має бути похованим і не перешкоджати нам жити.
Другий приклад: якийсь чоловік сам підходить до Ісуса і каже: «Господи, я піду за Тобою, та дозволь мені перш попрощатись із своїми домашніми». Ісус сказав до нього: «Ніхто з тих, хто кладе свою руку на плуга та назад озирається, не надається до Божого Царства!» (Лк. 9:61-62). Цей чоловік хотів слідувати своєму внутрішньому покликанню, але спочатку хотів попрощатися з родиною і переконати її в тому, що його дорога правильна. Однак Ісус спонукає його залишити позаду страх перед думкою його родини і йти дорогою, яку відчуває правильною. Знаю багатьох молодих людей, котрі висловлюють бажання йти власною дорогою. У глибині душі вони сподіваються, що всі, а насамперед родина, схвалять цей вибір. Ісус підбадьорює нас відокремитися від думки інших і йти власною дорогою. Тільки дорога до свободи Божих дітей знесилює в нас страх перед судженням інших. Наша цінність як осіб не має в собі умови, що інші люди безумовно схвалять наше сутнісне життєве рішення.
Звісно, знаємо, що діти часто бояться за своїх батьків і так само батьки за своїх дітей. Я знайомий з людьми, котрі бояться, що з їхніми дітьми може щось трапитися. Одна мама боїться вести авто, коли обоє її дітей разом з нею, бо, мовляв, може статися аварія, унаслідок чого її діти можуть померти або зазнати ушкоджень. Зрозуміти цей страх можна. Матір не має гарантії, що не уникне автокатастрофи, але її страх часто стає для неї загрозливим. Вона відчуває, як під час їзди машиною страх внутрішньо блокує її і робить неуважною. Так вона боїться, що уявлена нею автокатастрофа стане пророцтвом, котре саме збувається. Усі намагання опанувати страх терапевтичними методами поки що не дали результатів. Вона говорить про «дурний страх», котрий гнітить її. На це я відповів, що «дурним» є знецінення. Страх просто є і має право на існування. Він здатний спонукати її їздити обережно й уважно. Жінка повинна прийняти його по-дружньому, і він щоразу нагадуватиме їй віддавати дітей та свою їзду на авто під Боже благословення. Знову і знову вона повинна усвідомлювати, що її діти подаровані їй і що вони, врешті, належать Богові, а не їй. Так страх нагадує їй, що треба внутрішньо відпускати дітей у довірі до Бога, а також саму себе довіряти Богові. Треба піднести відносини з Богом на новий рівень.
Ісус відповідає на страх батьків за дітей, вказуючи їм більше зважати на самих себе. Вони мають у собі божественну серцевину і Боже покликання. Їх вони повинні сприймати важливіше, ніж відносини з дітьми. Не йдеться про те, що батькам не треба піклуватися про дітей чи їх любити. Завжди батьки мають пам’ятати, що вони і їхні діти призначені для Царства Божого. Тільки з цієї позиції треба визначати, чи вдалося їхнє життя. А Царство Боже їм не відніметься, навіть якщо вони втратять своїх дітей. Їм варто пам’ятати, що діти не є їхньою власністю, натомість внутрішньо відпустити їх і передати себе та їх Божому покликові. Тільки тоді від них відійде страх, що діти якогось дня їх залишать, аби йти своєю власною дорогою.