Найглибший страх – це страх за самих себе. Ми боїмося втратити своє життя, самих себе. Конвульсивно тримаємося за наші уявлення про життя, за ідеальні образи, що їх ми собі створили. Цей страх за самих себе виражається сьогодні насамперед у надмірній турботі про власне здоров’я. Здоров’я раптом стає найважливішим добром, для декого навіть заміною релігії. Однак, що більше ми зосереджуємося на власному здоров’ї, то більше посилюється страх насправді захворіти. Страх за самих себе – це також і страх перед тим, що життя не вдасться, а людина зламається під тягарем нескінченних труднощів.
Також нас мучить страх бути обділеними, який переважно зроджується в дитинстві. У декого це походить просто від боязні залишитися голодним, не отримати того, чого потребує для життя. Це часто виражається в непомірній жадібності. Людина поглинає їжу, боячись, що інший забере щось від неї. Це можна спостерігати в дітей по інтернатах, які накладають собі на тарілку якомога більше їжі. У старих людей це також часто помічаємо. Вони накладають собі більше, ніж потребує організм, боячись бути обділеними. Такий страх стосується не лише їжі, а й уваги. Якщо дітям здається, що їхніми братами і сестрами батьки піклуються більше, ніж ними, то протягом цілого життя їх мучитиме страх бути обділеними, отримувати замало любові. Час, приділений їм, завжди недостатній. Вони прагнуть уваги й утвердження, стають майже залежними, хворобливо тримаючись того через свої мірки нездійсненного прагнення.
Страхи не завжди викликані реальною загрозою. Інколи людина відчуває в собі страхи, про котрі вона не знає, звідки вони і чому виринають, – вони видаються ірраціональними. Страх за себе самого є ірраціональним страхом. Це боязнь втратити самого себе, не знати, ким я є. Цей страх може набувати різноманітних форм. Дехто боїться внутрішнього розладу – у своїй підсвідомості вони відчувають панування злих сил.
Один чоловік, наприклад, боявся читати біблійну історію про вигнання демонів з біснуватого в Геразині. Вона викликала в ньому справжню паніку – страх перед демонами у власній душі, страх, що його власне «Я» може розладнатися. Дехто з людей відчуває страх від переслідування. Страх за самих себе вони проектують на навколишніх та уявляють собі, що всюди за їхніми спинами вороги. Одному юнакові здавалося, що його переслідує секта і що вона впливає навіть на його сечу. Такий страх може стати хворобливим божевіллям переслідування, захворюванням, котре вимагає психіатричного лікування. Не завжди страх за самих себе помітний як патологія, а може мати буденні, заледве видимі форми, але притому повністю визначати життя людини.
Про страх за самих себе Ісус каже: «І хто не візьме свого хреста, і не піде за Мною слідом, той Мене недостойний. Хто душу свою зберігає, той погубить її, хто ж за Мене погубить душу свою, той знайде її» (Мт. 10:38-39). Хрест – це символ протилежностей людини. Він поєднує в собі небо і землю, праве і ліве, чоловіче і жіноче, свідоме і несвідоме. Взяти хреста на себе в цьому контексті означає змиритися з протилежностями у своєму нутрі. Ми залюбки б хотіли бути однозначними, тільки добрими, тільки привітними, тільки самоопанованими. Проте життя показує нам, що ми є не лише добрими, а й маємо схильність до злого, що ми не лише сильні, а й слабкі, не лише привітні, а й агресивні, не тільки дисципліновані, а й хаотичні та нестримані. Для нас образливо розлучатися з ідеальними картинами власної особи і приймати себе в наших протиріччях. Кожен із нас на шляху самостановлення повинен брати свій хрест і нести його. К. Ґ. Юнґ називає несення хреста «символом цілості» і додає: «Кожна окрема людина, котра хоч трохи бажає бути цілісною, точно знає, що ця цілість означає нести хрест» (К. Ґ. Юнґ. -195).
Нести свій хрест – екзистенційне завдання. Євангелист Лука дещо доповнив слова про наслідування: «Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме щоденно свого хреста, та й за Мною йде. Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто ради Мене згубить душу свою, той її збереже. Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але занапастить чи згубить себе?» (Лк. 9:23-25). Згідно з Лукою, прийняття хреста відбувається щоденно і є щоденним завданням. Щоденно щось перетинає наш шлях. Щоденно нам зустрічається щось невідповідне нашим уявленням. Це варто прийняти. Євангелист пов’язує прийняття хреста зі самозреченням.
Грецьке слово «арнезасто геафтон» означає сказати «ні» собі самому, чинити спротив своєму еґо загрібати все собі й хотіти посідати все самому. Ісусові слова досить часто розуміли неправильно. Їх тлумачили як самознецінення або самозневагу. Проте ці слова є дорогою до внутрішньої свободи. Еґо схильне все привласнювати собі. Воно завжди кружляє навколо себе: «Що мені це принесе? Що я з цього матиму?» Така позиція і стосовно Бога: «Який мені зиск з Бога? Що матиму з Бога?» Ось тим ми й абсолютизуємо власне еґо. Відповідно і сильніше боїмося за нього. Шляхом до свободи є відсторонитися від свого еґо, відпустити його, і відповідно слідувати за Ісусовими словами. Як стверджує К. Ґ. Юнґ, ми повинні від свого еґо піднестися до «себе», до нашої внутрішньої серцевини. Ми не маємо для цього зрікатися себе. Воно – автентична серцевина в нас, образ, створений Богом у нас. Той, хто знайшов свій власний центр, перестав боязко зосереджуватися на своєму «я» і своїх потребах. Той у собі самому знайшов спокій.
Той, кому вдалося відійти від власного еґо і стати самим собою, звільнений від страху бути обділеним. Він усвідомлює, що його еґо ніколи не отримає до себе такої уваги, на яку сподівається. Тому така особа припиняє з боязню очікувати від усіх утвердження себе. У собі вона є одним цілим. Ісусові слова про самозречення можуть стати рятівними також і для того, хто боїться за себе самого і за свою ідентичність. Еґо, що за ним ми так побиваємося, зовсім не важливе. Поза ним існує щось справді незнищенне в мені. І саме цьому не спроможні зашкодити навіть демонічні сили, які піднімаються на мене.
Боязнь за власне «я» обидва євангелисти – Матвій і Лука – змальовують як боязнь за власне життя. Греки вживали слово «психе». Це душа в нашому сьогоднішньому розумінні, а життя – не біологічне життя, а живість, те, що становить життя: радість і задоволення від життя, успіх, увага, утвердження, красиві пережиття тощо. У Євангеліях неодноразово мовиться про цю живість. Євангелист Матвій говорить про наше бажання здобути, отримати життя. У Луки йдеться про порятунок життя, про бажання зберегти його. Обидва євангелисти зображають нашу хибну думку про спроможність самим отримати й організувати наше життя або міцно вчепитися за те, що нам подаровано в житті, аби його не втратити. Однак ми не здатні зберегти ані нашого тіла завдяки здоровому способу життя, ані психічного здоров’я. Той, хто за будь-яку ціну прагне зберегти життя, той його і втратить. Такий поневолює себе і немов застигає; міцно вчепившись за своє здоров’я, той якраз нерідко хворіє. Це – противага справжньому життю. Життя вдається тільки тоді, коли ми відпускаємо страх за життя і просто віддаємося життю в надії на Бога.
Ісусова терапія щодо страху за самих себе – у закликові втратити власне життя заради Ісуса. Спочатку це збентежує. Як це може допомогти впоратися зі страхом за нас самих? Насамперед відпустити прив’язаність до самих себе та до своїх бажань і потреб, аби віднайти всередині себе міцніше підґрунтя. Мусимо усвідомити, що успіх і визнання, здоров’я і сила – не першорядні. Це – не головне в людині. Тим глибоким міцним підґрунтям є лише Бог. Ісус говорить не про Бога, а про Себе Самого. Заради Ісуса втратити своє життя радить нам Святе Письмо. Заради Ісуса може означати таке: Його Благовість настільки вагома для нас, що ми вже не обертаємося зі своїм страхом навколо себе самих і нашого блага. Або: Особа Ісуса настільки захопила нас, що вона звільняє нас від страхітливого обертання навколо самих себе. Ми слідуємо за Ісусом і так здобуваємо істинне дійсне життя. «Заради Ісуса» може стосуватися і чогось іншого. Ось для К. Ґ. Юнґа Ісус є не лише історичною особою з Назарета, а й образом справжньої людини в кожному з нас. Наслідувати Ісуса означає в цьому контексті йти за своїм внутрішнім голосом. Тільки-но ми в тиші вслухаємося в себе, чуємо ледь помітний голос, який виразно каже, що для нас є правильним. Цей внутрішній голос відводить нас від обертання навколо власного життя і запрошує відпустити все зовнішнє, аби могти відкрити в собі внутрішнє багатство своєї душі. Тоді це і буде справжнє життя. Подолаємо страх за своє життя лише тоді, коли станемо на тверде внутрішнє підґрунтя в собі. Там почуватимемося живими, навіть будучи хворими і безуспішними. Там уже не триматимемося конвульсивно за себе самих і за своє життя, а зможемо його відпустити. Відпустити – ось умова правдивої жвавості та життя у свободі.