У розмовах часто чую від людей: «Я не достатньо добрий. Я не живу так, як треба. Не цілком кваліфікований у своїй професії. Та й перед Богом я не такий уже чистий і побожний». За таким страхом криються високі очікування. Ідеал є іншим боком цієї негативної позиції, мовляв, я обов’язково мушу відповідати власному уявленню ідеалу. Неодмінно мушу жити так, як про це людині заповів Бог у Святому Письмі. Коли дивлюся на себе, то розпізнаю свою недолугість, свою відсталість. Ніколи не досягну того, аби збулися власні очікування. Щоразу, відчуваючи, що мене обговорюють, мене огортає страх. Це немов під час іспиту.
Один співбрат у Чині розповідав мені, як він часто боїться читати вголос на зібранні братів. Промовляти перед чужими людьми йому неважко, а от перед співбратами йому завжди видається, що він на екзамені. У суті своїй це боязнь не відповідати вимогам і думці співбратів. Багатьом людям це знайоме з власного досвіду. Тільки-но опиняться серед людей, у них складається враження, що за ними спостерігають і їх оцінюють. Вони б хотіли показати себе якнайліпше, але водночас бояться, що не зможуть цього зробити. Досить часто їм видається, що люди очікують від них якихось особливих досягнень. Майже кожна зустріч з ними стає для них екзаменаційним стресом.
Причина такого страху має початок у дитинстві. Якщо все, що дитина чинила або говорила, дорослі завжди коментували оцінюючи, то в ній вкарбовується життя як екзамен. Тоді людина всюди почувається, як на екзамені, коли їй ставлять оцінки, складають про неї враження. Окрім того, вона постійно оцінює саму себе і ставить собі оцінки. А також завжди боїться, що не відповідає масштабам оточення і своєму власному над-«я». Такі приклади зустрічаються мені дуже часто. Одна жінка розповіла, що з дитинства постійно думала про себе, що вона не «правильна», не є по-справжньому чемною дитиною, не почуває і не думає нормально, не справджує очікувань своїх батьків. У багатьох розмовах я спостерігаю, наскільки глибоко в людях сидить цей зразок самооцінювання, критичного судження про себе, самозасуду. Вони заледве спроможні щось сказати, не просячи вибачення, вважають, що все, що вони скажуть, є безглуздістю. Майже в усіх їхніх вчинках присутній внутрішній суддя, котрий констатує, що вони не відповідають вимогам зрілої людини.
Цей вид страху зауважуємо у євангелиста Луки в розповіді про покликання перших учнів. Ісус бачить на березі два човни й увіходить у човен Симона. Просить того відплисти і закинути сіті на ловитву. Хоча рибалки всю ніч трудилися і нічого не піймали, Симон готовий на Ісусове слово ще раз закинути сіті. Вони упіймали стільки риби, що Симон просить допомоги в товаришів з іншого човна. Обидва човни вщерть наповнені рибою. «А як Симон Петро це побачив, то припав до колін Ісусових, кажучи: Господи, вийди від мене, бо я грішна людина!» (Лк. 5:8). Симон охоплений страхом перед цим Чоловіком через непомірну кількість пійманої риби. Він відчуває силу, владу, таїну Ісуса, а водночас, свої слабкості. Відчуває себе грішником, а тому не вартий того, щоб перебувати близько біля цього святого чоловіка. Однак Ісус відповідає йому: «Не лякайсь, від цього часу ти будеш ловити людей!» (Лк. 5:10).
Петрова реакція парадоксальна: він припадає на коліна, понижує себе, але притому просить Ісуса відійти від нього. З одного боку, він захоплений Ісусом, з іншого ж боку, хоче від Нього віддалитися. Ісус занадто великий для нього. У Його близькості Симон болісно розпізнає, що є малим і незначущим. Можливо, від дитинства Петра переконували, що він ні до чого не надається. Можливо, його часто принижували. Або ж, відчувши близькість Ісуса, пізнає, що сам є грішним. Слово «грішник» тут не варто розуміти, як те, що Петро згадує усі свої гріхи, чи те, як часто він переступав Божі Заповіді. Але він цілком і повністю почувається негідним бути поряд з Ісусом. Через гідність і чудодійну силу Ісуса Петро лякається власної нікчемності. Грішником є той, котрий розминається з ціллю свого буття. Можливо, Петро порівнює себе з Ісусом і думає, що не жив у своєму житті так, як треба. А почуваючи себе перед Ним малим і незначущим, не бажає мати з Ним жодної справи, незважаючи на своє захоплення Ним і тихе прагнення Його.
Ісус зцілює страх Петра не тільки словами «Не лякайсь!», але й доручаючи йому завдання: «Від цього часу ти будеш ловити людей!». Ісус вважає Петра здатним на щось. Не вимагає від нього атестату зрілості або підтвердження його здібностей. Ісус вірить у цю людину, котра, навпаки, усвідомлює свою посередність. Він залучає його до Своїх діл. Тут Ісусова віра долає Петрів страх. У нашому житті ми знову і знову переконуємося у важливості того, коли якась людина повірить у нас. Це може знесилити наш страх, що ми не відповідаємо очікуванням інших людей. Той, хто боїться, що не в змозі виконати поставленого завдання або не підійде команді без належного вишколу, – потребує когось, хто вірить у нього. Така віра має силу подолати наш страх. Хтось вірить у нас, тож і ми починаємо вірити в самих себе. Наважуємося розкривати себе такими, якими ми є. Ісус, запевняючи Петра, що той ловитиме людей, виражає діяльну віру. Коли хтось вважає нас здатними виконати якесь завдання, то ми перестаємо зосереджуватися самим у собі, оцінювати себе чи судити себе. Просто ми беремося до роботи, забуваючи про самих себе. Ми ростемо разом із виконанням завдання. Боязнь втрачає свою паралізуючу силу над нами.
Щоправда, це не є однобічною чи автоматичною дією. Віра іншого не допоможе нам, якщо ми хоч трохи не віримо в себе. Безперечно, нелегко вірити в себе, коли в дитинстві тебе постійно оцінювали або навіть негативно характеризували. Потрібна відвага відпустити все це. У всьому, що чинимо, ми не повинні більше питати себе: «Чи це буде добре? Що подумають про це інші люди?» Схильність оцінювати себе є в нас настільки глибокою, що потрібне тривале тренування, аби відійти від того.
Зауважуючи, як ми себе знову, за звичкою, засуджуємо, бо щось не те зробили або сказали, казатимемо собі вголос: «Є так, як є. Воно сміє бути таким». Від Петра можемо навчитися уповати на те, що Ісус кличе нас такими, якими ми є: у нашій посередності, з нашими здібностями і нашими слабкостями. Ісус приймає нас такими, якими ми є, і довіряє нам, що в Його службі ми станемо благословенням для інших людей. Отож, у подоланні страху перед власною недосконалістю допомагає промовляння вголос такої фрази: «Я благословенний Богом. І я є благословенням для інших». За умови, що ми віримо в ці слова, щоразу слабшатиме страх, що ми не відповідаємо власним уявленням і судженням нашого оточення.