Кожна філософія починається з питання про смерть. Численні філософи переконані, що фундаментом людського страху є страх перед смертю. Людина дивиться на себе як на скінченну й обмежену. Кожен із нас відчуває страх перед власною смертю. Недоцільно витісняти з себе цей людський прастрах. Нам варто вчитися поводитися з ним належно. Філософ Ульріх Гоммес вважає: «Від такого страху перед смертю заледве чи можна відучитися. Але можливим є дещо зробити, аби в ньому не загрузнути» (Hommes. – 43). Оскільки страх перед смертю є для людини чимось природним, ми можемо вчитися жити з ним. Це вдасться, коли ставитимемо питання, чи зі смертю насправді все закінчується, чи смерть є останнім словом, а чи лише переходом до нового життя. Гоммес завершує свої роздуми про смерть так: «Звісно, ми не повинні відвертати погляд від жахаючої постаті смерті, але можемо вправлянням – чи то розмислюючи над смертю, чи то безпосередньо супроводжуючи вмираючого в останню путь – витримувати цей погляд. Хоч і тоді ми не позбудемося страху перед смертю, але він не поїдатиме нас і не перешкоджатиме нам іти слідами світла, що виходять за межі самого скінченного життя» (Hommes. – 44).
Окрім філософії, письменство в усі часи звертається до феномену страху перед смертю. Для письменника Льва Толстого тема смерті і страху перед смертю були центральними. В оповіданні «Смерть Івана Ілліча» високий судовий чиновник на вершині своєї професійної кар’єри цілковито неочікувано стикається з власною смертю: «Не відхід з життя породжує страх в Іванові Іллічі, а те, що він, оглянувшись на себе самого, виявляє, що його життя було «неправильним». Трагедія його смерті в тому, що він уже не в змозі виправити своє життя» (Granin. – 83). Страх перед смертю тут – це збагнути, що було непрожитим у житті, хоча назовні, може, й успішному, та насправді жалюгідному, або страх, що ти жив «неправильно». Толстой виразно показує, що смерть зводить нас із власною правдою. А усвідомлення остаточності смерті провокує страх перед правдою власного життя.
У Євангеліях від Матвія і Марка Ангел після Воскресіння Ісуса промовляє до жінок: «Не лякайтеся!» Жінки ж перелякані. По дорозі від гробу, несучи учням Благовість про Воскресіння, вони зустрічають Воскреслого. Падають Йому до ніг і вклоняються. Ісус каже до них: «Не лякайтесь! Ідіть, повідомте братів Моїх, нехай вони йдуть у Галілею, там побачать Мене!» (Мт. 28:10). Воскресіння для євангелиста Матвія означає подолання нашого страху перед смертю. Коло гробу, коло місця самої смерті, стоїть Ангел Господній, який закликає нас покинути всяку боязнь. Перші слова Воскреслого до жінок також долають їхній страх.
У Євангелії від Марка Ангел теж підбадьорює жінок, кажучи: «Не жахайтесь!» Та вийшовши з гробу, жінки втікають: «Бо їх трепет та страх обгорнув. І не сказали нікому нічого, бо боялись…» (Мр. 16:8). Ще для отців Церкви це автентичне закінчення Євангелія від Марка було загадкою. Невже останні слова Благовісті про боязнь?! Жінки дуже боялися. Їхні тіла тремтять, страх породжує в них жах. Вони бачать порожній гріб і там, де лежало мертве тіло Ісуса, Ангела в білому одязі. Це подолання смерті лякає їх. Це вже не страх перед смертю, а доторк до таємниці Воскресіння. Завершальні слова Маркового Євангелія (пор.: Мр. 16:8) пояснюють нам, що Ісусове Воскресіння можемо сповіщати лише тоді, коли це заторкнуло наше серце. Про цю вістку не можемо говорити ані з байдужістю, ані зі самовпевненістю. Є і залишається таємницею те, як Ісус подолав смерть. Щоразу ми самі зазнаємо страху, жаху і тремтіння жінок біля гробу, щоб більше збагнути цю таємницю.
У євангелистів Луки та Івана Воскреслий Ісус звертається до учнів не словами «Не лякайтеся!», а вітанням миру: «Мир вам!» (див.: Лк. 24:36; Ів. 20:19,21,26). За Євангелієм від Луки учнів також пройняв страх, коли Воскреслий став посеред них: «А вони налякалися та перестрашились, і думали, що бачать духа» (Лк. 24:37). Але Ісус відбирає страх в учнів, промовляючи слова миру. Мир – це великодній дар Воскреслого. Смерть переможено, тому вигоєно внутрішню розладнаність, в яку нас заганяє страх перед смертю. Через великодній мир зникає страх перед смертю.
З позиції Євангелія від Луки в Благовісті про Ісусову смерть і Воскресіння зосереджене ціле Святе Письмо. В Ісусовому Воскресінні сповняється те, що Бог обіцяв у Старому Заповіті: Він є Бог, Котрий витягує нас з ями, Котрий звільняє нас з тенет смерті, Котрий оживляє те, що мертве. Воскресіння – це обітниця, що немає нічого, що не могло би бути переміненим. Смерть перемінена в життя, темрява – у світло, гріб – у місце, де Ангели сповіщають Благовість перемоги любові над смертю. Вістка про Ісусове Воскресіння захопила багатьох людей в Ізраїлі та в Римській імперії та зцілила їхній страх перед смертю.
У Пресвятій Євхаристії ми щоразу вшановуємо смерть і Воскресіння Ісуса, щоб долати наш страх перед смертю. Ісус установив тайну Євхаристії, аби кожного дня ми віддавали Йому наш страх смерті, аби Він переміняв його. Євхаристія протиставляє нас страхові смерті, запевняючи, що Ісус подолав смерть. Він присутній серед нас і в нас. Євхаристія усуває розділення між життям і смертю, між живими і померлими, між небом і землею. Через Євхаристію ми можемо ввійти в спільність з тими, хто помер перед нами, – смерть не здатна розлучити нас ані з Богом, ані з тими, котрих ми любимо. Любов є значно сильніша за смерть. У Євхаристії ми святкуємо перемогу любові над смертю.
Незважаючи на Благовість про Ісусове Воскресіння, нині майже кожна людина сконцентрована на страхові смерті. На думку американського психоаналітика Ірвіна Ялома, класичний психоаналіз витіснив тему боязні смерті, тож психологія, котра справді хоче допомогти людині, мусить реагувати на цей прастрах. У терапевтичному процесі часто не розпізнають витісненого страху смерті, бо він ховається поза іншими страхами. Боязнь смерті ми намагаємося послабити, застосовуючи її до конкретних ситуацій. Ірвін Ялом розпізнає поза багатьма симптомами, котрі, на перший погляд, не мають нічого спільного з нашим налаштуванням щодо смерті, витіснений страх перед смертю.
Психоаналітик на підставі свого досвіду вважає, що процес зцілення успішний лише тоді, коли в глибинах віднайдено страх перед смертю. Так він лікував одного чоловіка, опанованого нав’язливою пристрастю. Брюс – так звуть чоловіка – вісім років лікувався, але безуспішно. Ялом встановив, що своєю нав’язливою пристрастю він несвідомо уникав боязні смерті. Його пошук жінки був «насправді пошуком, котрий уможливлював Брюсові заперечувати свій страх перед смертю й улагіднювати його» (Yalom. – 231). Інший пацієнт, у котрого проявлялися самодеструктивні симптоми, з’ясував під час лікування: «Я замінив мою боязнь смерті на підлеглість» (Yalom. – 234). Одна жінка годинами просиджувала перед телевізором, аби витіснити свій страх перед смертю. Поки вона чула звуки з телевізора, то ще жила. Коли хтось відчуває потребу в лікуванні, перебуваючи в кризі середини життя, – це ознака того, «що велика частина психопатології походить від страху перед смертю» (Yalom. – 235). На думку Ялома, кожне довготривале лікування, що лишає поза увагою боязнь смерті, є неповним.
Ціллю лікування не є усунути страх. «Неможливо ані прожити життя, ані стати перед смертю без страху. Страх є як проводирем, так і ворогом, він вказує дорогу до автентичного існування. Завдання терапевта полягає в зменшенні страху до прийнятної міри й користуванні цим страхом, аби підвищити свідомість і життєву силу пацієнта» (Yalom. – 226). Однак багато людей, замість зрозуміти свій страх, уникають його, застосовуючи такі дві стратегії: 1) починають уявляти себе як щось особливе і 2) чіпляються за людину. Щодо першої стратегії, то вони вивищують себе понад своїм людським буттям. Це часто стається в езотеричних колах, де заради уникнення посередності та банальності життя роблять божками ідеали людини. Людині надають божественних ознак. Поняття Бога і людини підмінюються. Другу стратегію часто спостерігають під час лікування, коли від терапевта очікують отримати життя, або ж у духовних колах, коли прив’язуються до гуру. Не визнають своєї вмирущості, а, вивищуючи людину до духовної надлюдини, намагаються таким способом позбутися цієї вмирущості. Особливо під час довготривалого лікування помітна тенденція пацієнта користуватися «аналізом як захистом проти боязні смерті». Справжнє зцілення можливе лише під час усвідомленого підходу до нього.
І все ж таки, як правильно поводитися зі страхом перед смертю? Насамперед важливо з’ясувати для себе: «Чого я боюся?» Матері часто непокояться, що внаслідок ранньої смерті вони залишать своїх дітей самими. Чоловіки та жінки бояться, що партнер у шлюбі помре раніше за них і тоді вони будуть самотніми. Дехто боїться передсмертних болів. Декотрі лякаються власної безпомічності та залежності в процесі вмирання. Хтось боїться зустрітися в смерті з Богом і відповідно з власною правдою. Інших мучить уявлення про вічне прокляття. Отож, перший крок – це вийти на контакт зі смертельним страхом і «спілкуватися» з ним, аби точно визначити вид власного страху. Другий крок – відійти від боязні смерті та наблизитися до Бога. Щиро визнаю перед самим собою, що боюся смерті. Але нехай страх нагадує мені, що в смерті я потраплю в Божі руки і віддам себе Божій любові. Страх смерті показує мені, що вирішальним у моєму житті є не те, щоб досягти чогось значного, а постійно поручати себе Богові й бути відкритим на Його духа. Тоді моє життя стає плідним. Смерть спонукає мене віддатися в Божі руки.
Часто смертельний страх є ірраціональним. Він виринає зі сфери несвідомого, і наша віра не спроможна нас від цього звільнити. Одна жінка, потрапивши в 12-річному віці на велосипеді під вантажівку, в юності внутрішньо роздумувала про ту аварію і пов’язану з нею травму. Проте в 40-річному віці почала боятися переходити вулицю, бо уявляла, що загине в аварії. Жінка була християнкою, регулярно молилася. Однак віра не могла зарадити їй в її страхові перед смертю. Він просто міцно сидів у ній. Я пропонував їй дозволити страхові смерті щоразу нагадувати їй про Бога, і щоб вона говорила собі вголос: «Так, я помру, зараз чи пізніше, цього не знаю. Моє життя скінченне. У смерті я піду до Бога. Саме тепер я живу і хочу цю мить жити свідомо, перед Богом і в Бозі». Так жінка припинила боротися зі смертельним страхом, а щоразу дозволяла цьому страхові спрямовувати себе до Бога. Страх смерті став для неї провідником на дорозі до Бога. Як і раніше, вона зазнавала його атак, але що більше вона приймала страх як приятеля, то успішніше ослаблювала його. Через деякий час боязнь смерті втратила свою силу і більше не утискала її. Жінка розуміла щоразу більше, що в житті та смерті вона є в Бозі. Тож немає значення, чи людина живе, чи вмирає, – головне, щоб вона була з Богом.
Інша жінка прокидалася вночі з панічним страхом смерті. Проти цього страху вона була безсилою. Лікуючись, вона розпізнала його походження. Страх, імовірно, був спричинений сексуальною наругою в ранньому дитинстві та різними загрозами, котрі глибоко закарбувалися в її душі, тож ночами тривожили її підсвідомість. Іноді терапія не спроможна знесилити такий страх. Адже збезчещення, подібно до зранення війною, завжди залишатиме рубці. Жінка мусила змиритися з тим, що в неї рана не зникне і що боязнь смерті знову і знову даватиме про себе знати. Вона тільки може навчитися поводитися зі смертельним страхом так, щоб він спонукав її якраз у фазі нападу віддавати себе Богові. Здебільшого боязнь смерті передусім викликає в нас паніку. Вона паралізує нас і перешкоджає тверезо мислити. Нам тоді потрібно, скажімо, взяти в руки ангелика або хрест, які лежать біля нашого ліжка. У хвилині огортаючого нас страху можемо їх міцно тримати і поступово відчути, що ми не самі в нашому страху.
Як уже мовилося, страх смерті невіддільний від нас, вмирущих. Ми не в змозі його уникнути. Потрібно з ним заприятелювати, розмовляти з ним і через нього знову і знову поручати себе Богові. Тоді він нагадуватиме нам, що ми є людьми, а не Богом, що ми смертні, а не невмирущі. У Бозі сповняється наше прагнення вічного життя. Коли ми зустрічаємося з Богом у любові та вірі, то Він рятує нашу особу назавжди. Лише в Бозі світитиметься своїм справжнім блиском первісний і неспотворений образ, вкладений Ним у нашу душу. Назавжди.