У багатьох біблійних текстах бачимо заклики до ізраїльтян відкинути страх перед ворогом, але лише деякі біблійні оповіді згадують про страх інших народів перед Ізраїлем. У цьому немає нічого дивного: країна займає невелику територію, народ не надто численний… Якщо не брати до уваги періоду найбільшого розвитку, то Ізраїль, мабуть, не викликав великої поваги в сусідніх народів. Його сила була в чомусь зовсім іншому: «Не через численність вашу понад усі народи Господь уподобав вас та вибрав вас, бож ви найменші зо всіх народів, але з Господньої любови до вас» (Втор. 7:7-8).
У цій любові ізраїльтяни пересвідчилися дуже давно – тоді, коли Бог у надзвичайний спосіб вивів їх з єгипетської неволі. Однак це визволення було також справжньою школою віри та довіри, позначеною страхом, оскільки Бог не відразу усував усі перешкоди. Невдовзі після виходу з Єгипту ізраїльтянам здалося, що вони опинилися в пастці: перед ними простягалося Червоне море, навколо – пустеля, а ззаду наближалося єгипетське військо. Людська логіка однозначно підказувала, що втекти неможливо. Під впливом страху народ, який так довго гнобили єгиптяни, почав навіть шкодувати, що покинув край своєї неволі. Хтось слушно сказав, що легше вивести Ізраїль з Єгипту, ніж Єгипет з Ізраїля.
«І звели Ізраїлеві сини свої очі, аж ось єгиптяни женуться за ними! І дуже злякались вони… І кликали Ізраїлеві сини до Господа,» (Вих. 14:10). «І сказав Мойсей до народу: Не бійтеся! Стійте, і побачите спасіння Господа, що вчинить вам сьогодні. Бо єгиптян, яких бачите сьогодні, більше не побачите їх уже повіки!» (Вих. 14:13).
Ще більше випробування віри чекало на ізраїльтян тоді, коли вони, діставшись меж Обіцяної землі, послали туди розвідників, які повернулися із жахливими новинами: у цьому краю живуть могутні велетні, перемогти яких неможливо! На доказ правдивости своїх слів розвідники принесли величезне гроно винограду. Ізраїльтян охоплює паніка: спроба зійтися у двобої з мешканцями Ханаану здається їм самогубством, наражанням себе та своїх дітей на певну смерть. І от виникає потреба вибрати між двома способами мислення: чи довіритися власній логіці, словам розвідників і висновкам, які випливають із їхніх свідчень (тобто повірити в перспективу неминучої поразки), чи довіритися слову Бога, Який обіцяв, що дасть Ізраїлеві цю землю? Чи Бог справді дасть змогу Ізраїлеві подолати таких могутніх ворогів? Мойсей закликає своїх земляків довіритися Богові: «Тільки не бунтуйтесь проти Господа, і не бійтеся народу того Краю, бо вони хліб для нас! Їхня тінь відійшла від них, а з нами Господь, не бійтеся їх!» (Чис. 14:9).
У Книзі Второзаконня можемо прочитати Мойсеєві промови, виголошені наприкінці його життя. У цих промовах Мойсей повертається до згаданих вище подій біля кордонів Ханаану:
«І сказав я до вас: Прийшли ви до Аморейської гори, що Господь, Бог наш, дає нам. Ось, Господь, Бог твій, віддає тобі цей Край. Увійди, заволодій, як говорив був тобі Господь, Бог батьків твоїх. Не бійся й не лякайся! […] Брати наші розслабили наше серце, говорячи: Народ той більший та вищий від нас, міста великі й уміцнені аж до неба, і навіть велетнів ми бачили там. І сказав я до вас: Не лякайтеся й не бійтеся їх! Господь, Бог наш, що йде перед вами, Він буде воювати для вас, як зробив був з вами в Єгипті на ваших очах» (Втор. 1:20-21. 28-30).
На жаль, страх виявився сильніший за віру в Боже слово. Ізраїль не зміг довіритися Божій обіцянці, не захотів вступати в землю, яку дав йому Господь, а тому почув пророцтво, яке виразно натякало на побоювання збунтованого народу й зміст якого стисло можна передати такими словами: «Якщо ви сказали, що ваші діти загинуть, увійшовши в цю землю, то ви не вступите в неї, а сорок років мандруватимете пустелею, а саме ваші діти ввійдуть до землі, обіцяної їхнім батькам. А от ваше покоління вимре в пустелі, за винятком тих кількох осіб, які залишилися вірними Господу». Таке недовірливе й збунтоване покоління не годилося для того, щоб стати фундаментом для розвитку народу на власній землі та протистояти силі мешканців Ханаанського краю, а також спокусі поклонятися божкам, в яких вони вірили.
Бог, однак, не оцінює людей за принципами колективної відповідальности. Як ми вже згадували, ті виняткові особи, які не піддалися загальному психозу страху та залишилися вірними слову Господа, увійшли в Обіцяну землю. Одним із них був Калев, який пізніше так розповідав про ці хвилини: «А мої браття, що ходили зо мною, знесилили були серце народу, а я обставав за Господом, Богом моїм» (І. Н. 14:8). Героїчна довіра всупереч тому, на що вказує людська логіка та людський зір… Калев на власні очі бачив могутність ворогів, бачив «синів Анака» (їх вважали велетнями), та все одно беззастережно вірив, що Бог здійснить те, що пообіцяв Своєму народові.
Через те, що перша зустріч із дійсністю Обіцяної землі виявила слабкість віри народу, розпочалася довга дорога пустелею, про яку Мойсей розповідає так: «І обернулися ми, та й пішли дорогою до Башану. І вийшов навперейми нас Оґ, цар башанський, він та ввесь його народ, на війну до Едреї. І сказав Господь до мене: Не бійся його, бо в твою руку Я дав його, і ввесь народ його та край його, і зробиш йому, як зробив ти Сигонові, цареві амореян, що сидів у Хешбоні» (Втор. 3:1-2).
Нелегке завдання: бачити могутнього ворога і безмежно повірити слову Господа, Який каже: «…в твою руку Я дав його». Ба більше, Ізраїль отримує наказ винищити ворожі народи. Це викликає протест у сучасного читача; пам’ятаймо, однак, що говоримо тут передусім про часи, коли обраний народ входив в Обіцяну землю, яка мала стати його батьківщиною, але яку заселяли язичники. З погляду Ізраїля, найбільша небезпека полягала в тому, що відкривалася можливість перейняти язичницькі культи внаслідок змішування з чужими народами. Сьогодні, звісно, ніхто не схвалив би таких методів турботи про віру й свободу народу, але пам’ятаймо, що маємо тут справу з подіями, які відбувалися понад три тисячі років тому, а відтак нам важко вимагати, щоб люди тих часів дотримувалися наших моральних критеріїв.
Язичницький божок – легкий предмет культу: не має великих вимог, не спонукає до навернення, достатньо приносити йому жертви… Тому культ божків становив серйозну спокусу для тих, кому важко було виконувати Божі заповіді: швидко могла з’явитися думка покинути єдиного, вимогливого Бога та перейти до кам’яних божків, яких легше вшановувати. І навіть ті, хто твердо дотримувався віри в єдиного Бога, теж могли спокуситися – їх могла привабити думка про об’єднання Його культу з культом божків, щоб ще ефективніше, як вони уявляли собі, забезпечувати собі дощ, урожай, нащадків… Логіка таких дій була дуже проста: якщо один Бог не дасть, то, може, дасть другий? Це саме тому Ізраїль чує такий чіткий наказ винищити мешканців Ханаану, навіть якщо вони викликають страх і здаються непереможними. Бог згадує чуда, які здійснив завдяки Своїй силі, й обіцяє супроводжувати народ також і під час цієї великої війни.
«І ти винищиш всі ті народи, що Господь, Бог твій, дає тобі, не змилосердиться око твоє над ними, і не будеш служити їхнім богам, бо то пастка для тебе. Коли скажеш у серці своїм: Ті люди численніші від мене, як я зможу вигнати їх? не бійся їх! Пильно пам’ятай, що зробив був Господь, Бог твій, фараонові та всьому Єгиптові, ті великі випробовування, що бачили твої очі, і ознаки та чуда, і сильну руку та витягнене рамено, що ними вивів тебе Господь, Бог твій, так Господь, Бог твій, учинить усім тим народом, що ти їх боїшся.» (Втор. 7:16-19).
«Коли ти вийдеш на війну проти свого ворога, та побачиш коні й вози, та народ, численніший від тебе, то не будеш боятися їх, бо з тобою Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю» (Втор. 20:1).
У цитованому уривку зі сьомого розділу Книги Второзаконня з’являється фундаментальне для віри Ізраїля слово: «Пам’ятай». Пам’ятай, що Бог учинив для твоїх предків, скільки разів рятував їх із безнадійних – за людською логікою – ситуацій, як вів їх до сповнення Своїх обіцянок… Пам’ятай і перекажи цю оповідь своїм синам і внукам, бо вона вбереже їх від сумнівів у хвилини страху, якщо тільки захочуть прийняти повчання, яке випливає з неї. Бо треба визнати, що частим побічним ефектом страху є щось на зразок паралічу пам’яти – нездатність пригадати собі ті численні ситуації, в яких Божа допомога рятувала людину з надзвичайно скрутних ситуацій… наче життя почалося тільки сьогодні, наче за спиною ми вже не маємо стільки переможного досвіду.
Розблокувати пам’ять, щоб позбутися страху, розблокувати пам’ять, бо страх – це, як ми читали раніше, «занехаяння допомоги, що її розум постачає». А от пам’ять і вміння робити логічні висновки допомагають пережити важкі хвилини. Зокрема й тому Ізраїль так ретельно записав усе те, що з ним сталося, як святу історію, як історію постійного діалогу Бога з народом, присутности Творця серед Своїх створінь. Ця історія – це своєрідний «рекомендаційний лист» для Бога, переданий наступним поколінням, гарантія ефективности Його діяльности. Це можна порівняти із ситуацією, коли недужий дізнається від приятеля про чудового лікаря, який уже вилікував багатьох таких же хворих. Сама звістка про існування такого лікаря пом’якшує страх, який оселився в серці.
У цій же Книзі (Втор. 19-20) містяться загальні правила того, як підготуватися до війни. Насамперед священик має закликати воїнів відкинути страх, бо Господь подарує Своєму народові перемогу. Далі рекомендовано, щоб солдатські лави покинули ті, хто недавно збудував дім, розбив виноградник або заручився, бо така людина може загинути, і тоді хтось інший заволодіє її власністю чи одружиться з нареченою, що залишилася сама. Після цих дуже розсудливих, «людських» вказівок Мойсей додає ще одно: «І далі промовлятимуть урядники до народу та й скажуть: Хто є тут такий, що лякливий та м’якосердий? Нехай він іде й вертається до свого дому, щоб не розслабив він серця братів своїх, як є серце його.» (Втор. 20:8). Адже страх заразний, тож ліпше відразу втратити одного вояка, ніж він мав би в критичний момент заразити своїм страхом багатьох інших, призвівши до поразки Ізраїля. До того ж той, хто надміру лякається, найімовірніше, не зможе цілковито довіритися Господеві, а це саме Він дасть перемогу Своїм вірним.