3) Перша частина прилюдного життя (Лк. 4:14 – 9:50): проповідь і діяльність Ісуса в Галілеї. Цю частину легше буде читати, якщо її поділити на три секції.
а) Початок діяльности Ісуса в Галілеї (Лк. 4:14 – 6:11): найважливіші моменти цієї секції – це холодне, вороже ставлення до Ісуса з боку Його співгромадян, коли Він прибуває до Назарету, та готовність Петра й інших перших учнів пристати на поклик Ісуса. Такий контраст вказує на те, що правдиві стосунки з Ісусом не базуються на спільній батьківщині чи на кровній спорідненості; вони встановлюються лиш готовністю до відповіді на Його поклик та виконанням Його слів на практиці. Одного дня Ісус скаже про це виразно, коли Його мати та Його родина захочуть побачитися з Ним, але Він буде зайнятий проповіддю (Лк. 8:19-21).
У Луки діяльність Ісуса в Галілеї розпочинається Його приходом до Назарету (Лк. 4:16-30). Матвій і Марко поміщають цей епізод значно пізніше, і, зрештою, сам Лука чітко дає зрозуміти, що цей візит Ісуса до Назарету не відбувся на самому початку Його проповідування (пор. Лк. 4:23).
Лука перемістив цей епізод, причому зробив це навмисно. У третьому Євангелії проповідь Ісуса в Назареті виглядає, так би мовити, Його програмним виступом, що можна порівняти з Нагірною проповіддю в Матвія. Лука вирішив розпочати свою розповідь саме цим епізодом принаймні з двох мотивів.
Передусім, ця промова Ісуса дала євангелистові змогу відразу чітко підкреслити значення Його місії. Адже він тут виступає як Божий посланець, провіщений Ісаєю (Іс. 61:1-2) та іншими пророками, Посланець, що мав принести від Бога радісну вістку спасіння для покірних, терплячих і грішників: час сповнився, «сьогодні» починає здійснюватися це пророцтво.
Таким чином Ісус закликає, щоб слухачі увірували в Нього: саме Він здійснить Божі обітниці, саме на Нього зійшов Святий Дух, тобто Божа могутність, уможливлюючи сповнення Його місії.
Але мешканці Назарету надто добре знали (чи, властиво, думали, що знали) цього Чоловіка, Який виростав серед них як звичайний хлопчина, не подаючи особливих ознак чогось надзвичайного. Вся Його родина проживала в цьому містечку, їх знали всі. Початковий подив поступово переходить у підозріння і ворожість, і все закінчується прогнанням Ісуса з рідного містечка.
Цей епізод, поміщений на початку прилюдного життя, стає емблематичним, стає прообразом долі Ісуса у Своєму народі (ось і другий мотив переміщення події в Луки). Початковий подив, захоплення та ентузіязм поступляться місцем підозрінню і ворожості, прогнанню і навіть намаганню Його знищити.
Думку назаретян про Ісуса не змінять чудеса, яких вони домагаються, подібно, як і юдеї. Вони не можуть збагнути цих чудесних знаків, бо їх правдиве значення може розгадати лише той, хто ставиться до Ісуса без упереджень, приймаючи Його науку зі щирим і відкритим серцем. Але це можливо зробити, лише якщо прийняти таке особисте рішення, яке б подолало будь-які упередження. Наводячи два приклади зі Старого Заповіту (про вдову, що прийняла Іллю, та про прокаженого сирійця, що його оздоровив Єлисей), Ісус дає зрозуміти, що Він також, подібно, як Ілля та Єлисей, знайде тих, хто Його прийме і ввірує в Нього, не у Своїй батьківщині і не у Своєму народі. Тож уже перший прилюдний виступ Ісуса в Луки розміщено в такій перспективі, що спрямована поза межі Ізраїля.
б) Друга секція (Лк. 6:12 – 7:50) починається остаточним вибором апостолів; у ній домінує одна «промова», що дуже схожа до Нагірної проповіді в Матвія, хоч і значно коротша від неї (30 віршів у Луки, 105 – у Матвія). Ця Ісусова промова в Луки (Лк. 6:20-49) теж починається блаженствами (яких тут лише чотири) і завершується притчею про дім, збудований на камені, і дім, збудований на землі; крім цих уривків, тут знаходимо ще й інші паралельні до Нагірної проповіді місця. Правдоподібно, джерелом Матвія був якийсь дуже схожий, якщо не цілком ідентичний документ, до якого він додав низку інших Ісусових повчань. Текст Луки особливим чином акцентує увагу на повчаннях про любов до ближнього в різних її аспектах: у прийнятті ближнього, у братній допомозі, у взаємному прощенні.
Ця проповідь становить наочний приклад, як євангелисти опрацьовували матеріял, який вони отримували зі своїх джерел. Матвій зібрав повчання Ісуса разом, об’єднавши їх у довгі промови; Лука, натомість, волів залишити їх на тому місці, де вони перебували в джерелі: пор., наприклад, науку про справжні скарби (Мт. 6:19-21 = Лк. 12:33-34), про добре і лихе око (Мт. 6:22-23 = Лк. 11:34-36), про неможливість служити двом панам (Мт. 6:24 = Лк. 16:13). Як бачимо, у Матвія ці повчання йдуть безпосередньо одне за одним, а в Луки їх уміщено в різні контексти, незалежні один від одного.
Викликаний Ісусовою наукою та Його чудами подив спонукує ув’язненого Івана Христителя вирядити до Ісуса своїх учнів із запитанням, чи Він справді «Той, Хто має прийти». Ісус відповідає цитатою з пророка Ісаї (Іс. 35:5; 61:1), виразно даючи зрозуміти, що Він справді є провіщеним пророками Месією. Далі Ісус виголошує похвальне слово Іванові Христителеві і, користуючися цією нагодою, ганить книжників та фарисеїв, які, чванячись своєю мудрістю, відкинули були Івана, а тепер поборюють і самого Ісуса.
в) У третій секції (Лк. 8:1 – 9:50) домінують такі сторінки: притча про сіяча з її поясненням, що його подає сам Ісус, Петрове «визнання віри» та переображення, під час якого Ісус бесідує з Мойсеєм та Іллею про Свою близьку смерть, про Свій «кінець», як каже Лука. Після цієї події, як і після Петрового визнання віри, Ісус провіщає Свої страждання і смерть. Так Він намагався підготувати Своїх апостолів, але вони не розуміли, не могли тоді збагнути, що їхній Учитель, Месія, мав так трагічно закінчити Своє життя.
4) Друга частина прилюдної діяльности (Лк. 9:51 – 19:28). Ця частина починається рішенням Ісуса вирушити в останню подорож до Єрусалиму, знаючи, що Його там очікує. Ці глави Лука збагачує низкою власних сторінок, яких ми не знаходимо в інших євангелистів, зокрема в Марка.
Це і є так звана «велика вставка» власного матеріялу (Лк. 9:51 – 18:14), яку Лука поміщає в схему Маркового Євангелія, що лежить в основі його розповіді.
Описані тут події подано так, мовби всі вони відбулися під час подорожі Ісуса до Єрусалиму, де мала завершитися Його місія.
Після проповідування по містах і селах Галілеї в переданні йдеться про подорожі Ісуса поза межі Галілеї, до середземноморського побережжя, у Фінікію (до Тиру та Сидону: Мр. 7:24) та на північ (до Кесарії Пилипової: Мр. 8:17).
Натомість у Луки про подорож до Фінікії взагалі не згадано, а в епізоді Петрового визнання віри, що був занадто важливий, аби його можна було просто так опустити (хоча б через те, що він був хронологічно пов’язаний із переображенням), – не вказано місцевости, Кесарії Пилипової (пор. Лк. 9:10).
Вирушаючи з Галілеї, Ісус не має іншої мети, як лиш прибути до Єрусалиму. Ця «подорож» становить для Луки прекрасну нагоду, щоб в її контексті помістити будь-які інші епізоди чи слова Ісуса, не порушуючи при цьому схеми Марка; крім цього, вона стає нагодою для того, аби нагадати про сталу мету цілого Ісусового життя; і, по-третє, ця подорож набуває характеру прекрасної школи для учнів Ісуса. Великий обсяг власного матеріялу, що його Лука поміщає в цій частині свого Євангелія, складається із низки повчань, зокрема з кільканадцяти оригінальних притч, що є одними із найгарніших та найзмістовніших притч Ісуса, що дійшли до нас. Ісус виступає тут учителем, що провадить школу для тих, хто прямує з Ним до Єрусалиму – місця Його страждань, смерти та воскресіння. Цим Лука ніби наводить читача на думку, що слухати Ісуса не досить: необхідно вирушити з Ним у дорогу до хреста, щоб разом з Ним осягнути також і воскресіння та ввійти в Його славу.
Розіб’ємо також і цю частину Євангелія на декілька секцій (беручи за критерій поділу ті вірші, в яких Лука нагадує читачеві, що Ісус перебуває в дорозі до Єрусалиму) і підкреслимо найважливіші моменти в кожній із них.
а) Лк. 9:51 – 13:21. Багато з цих епізодів можна також знайти і в Матвія; серед них, зокрема, слід виділити промову проти фарисеїв (Лк. 11:37 – 12:1), схожу до Мт. 23. Серед питомо Лукових уривків знаходимо тут притчі про милосердного самарянина, про настирливого товариша та про нерозумного багача. Ці притчі – це ніби три прекрасні уроки: перший – про християнську любов, що не може знати жодних релігійних, расових чи національних обмежень; другий – про наполегливість у молитві; третій – про беззмістовність багатства, якщо не дбати про «збагачення перед Богом», правильно користуючися своїми статками.
Дуже важливим є епізод про гостювання Ісуса в домі Марти і Марії (Лк. 10:28-42), де Марію показано як жінку, котра вступає до Ісусової школи як один із Його учнів, що було нечувано серед тогочасних рабинів. Ісус обороняє цю поведінку Марії перед докорами її сестри Марти, яка бажала б повернути Марію на те місце, яке відводили жінці традиція і ментальність її середовища. Для Ісуса жінка має таку ж саму гідність і відповідальність, як і чоловік, і так само, як і він, вона потребує відкуплення. Подібний клич Ісус кидає неодноразово, але його не завжди в історії Церкви належно приймали і розвивали.
б) Лк. 13:22 – 17:10. На цих сторінках знаходимо низку найколоритніших у нашому Євангелії притч, що відсутні в інших Євангеліях. Серед них слід згадати зворушливі, але й втішаючі притчі про Боже милосердя (Лк. 15); притчу про невірного управителя, який перед своїм розоренням нашвидкуруч забезпечує собі подальше життя; славну притчу про голодного Лазаря та байдужого багача-ненажеру, долі яких радикально переміняться після смерти; притчу про великий бенкет, образ Божого царства, яким знехтували перші запрошені, тобто євреї, тимчасом як інші народи, образно змальовані в знедолених і забутих всіма жебраках, прийняли запрошення і посіли місце перших.
в) Лк. 17:11 – 18:30. У цій секції Луці належать дві притчі, пов’язані з темою молитви: перша – про суддю, який занедбує свій обов’язок, але після довгих і наполегливих прохань таки береться за справу бідної вдови; друга – про фарисея і митаря, підставою для якої став, правдоподібно, якийсь реальний випадок.
г) Лк. 18:31 – 19:27. Тут Ісус перебуває вже неподалік від Єрусалиму і вже втретє звіщає, що зближатися до столиці для Нього значить зближатися до Своїх страждань і смерти, але й також до Свого тріюмфу. Учні ще не здатні поєднати між собою цих двох ідей, не можуть збагнути місії Ісуса, зокрема способу її здійснення. Луці тут належить цікава розповідь про навернення Закхея та притча про міни (тогочасна грошова одиниця), що є переробкою притчі про таланти (Мт. 25:14-30).
5) Кінцевий етап прилюдної діяльности, Єрусалим (Лк. 19:29 – 21:38). Останні дні життя Ісуса знаменуються Його месіянським в’їздом до Єрусалиму, де Його з ентузіазмом зустрічають прості люди, але начальники народу приймають ворожо. Під кінець Своєї місії Ісус провіщає жахливе спустошення Єрусалиму та його храму, що стане символом для кінця світу. Але навіть коли світ перейде, Христові слова не перейдуть (Лк. 21:33), – вони залишаться в силі назавжди і для всіх. Кінець світу стане свідком Його другого пришестя в могутності і славі.
Страждання, смерть і воскресіння (Лк. 22-24). У цій частині Лука теж наводить низку епізодів, які залишилися поза увагою інших євангелистів: кривавий піт в Оливному городі, насмішки Ірода, зустріч з жінками по дорозі на Голгофу, розкаяння розп’ятого розбійника і, врешті, прекрасний епізод, описаний із винятковим хистом, про появу Ісуса двом учням на шляху до Еммаусу. У цьому епізоді легко завважити «повчальний» намір Луки: ми справді можемо зустрітися з Ісусом у Божому Слові, що нам звіщається і пояснюється, та в любові, з якою ми маємо приймати ближнього, ділячи з ним свій хліб.
Третє Євангеліє завершується короткою згадкою про вознесіння Ісуса та про повернення апостолів до Єрусалиму, де вони мали очікувати на прихід Святого Духа. Але ця атмосфера очікування залишає розповідь відкритою до подальшого розвитку, і насправді вона продовжиться в книзі Дій, прив’язуючись до епізоду Ісусового вознесіння. Цей епізод разом з останніми повчальними словами становить немов місток, що пов’язує між собою обидві книги.