3) Робимо забагато
Лінда сиділа в моєму кабінеті розчарована і спантеличена. У неї була ціла низка ненадійних стосунків – і романтичних, і платонічних; і тепер ми працювали над цією проблемою.
«Я вирішила взагалі відмовитися від стосунків, – сказала вона мені. – Я зробила все, про що ви розповідали, й анітрохи не зблизилася з людьми».
Тепер уже її слова спантеличили мене, оскільки я багато чого розповідав Лінді. Тож не знав, яке «все» так розчарувало її. «Що ви маєте на увазі», – спитав я.
«Ви говорили спілкуватися з людьми, і що я не зможу навчитися близькости у вакуумі».
Я погодився. «То що не гаразд?»
Вона витягла зі своєї сумочки довгий перелік. «Це, – сказала Лінда, – список усіх занять, які були в мене за останні кілька місяців. І нічого не відбувається».
Я прочитав список, який виглядав приблизно так:
- Уроки танців: бальні, диско і кантрі.
- Спорт: яхти, роликові ковзани, гольф і теніс.
- Музика: опера, сучасна, уроки піаніно.
- Мистецтво: кераміка і музеї.
- Духовність: біблійні студії, богослужіння та місії.
- Кар’єра: продовження навчання, нічні класи на здобуття диплома магістра з управління бізнесом.
«Чому ви посміхаєтеся?» – спитала мене Лінда. Я навіть не усвідомлював, що посміхаюся.
Я сказав її: «Це видатна мить для мене. Я ніколи ще не зустрічав справжньої ренесансної жінки».
«Тепер вже я справді не знаю, що маю думати», – сказала Лінда.
Я пояснив: «Ліндо, це найповніший, найширший, найвичерпніший список, який я колись бачив. Навіть уявити не можу, як ти ще встаєш уранці. Однак він не вирішує твоєї проблеми.
Це все чудові заняття, які допоможуть тобі розвиватися й досягати успіху. Але всі вони передусім функціональні, а не міжособистісні. Їхня мета – набути вміння, компетентности, відпочити або довідатися більше про Боже творіння. Та вони не налаштовані на стосунки, а націлені на те, щоб діяти, а не творити стосунки».
Лінда почала розуміти. «Ви знаєте, я зауважила, що розмовляю з людьми під час цих занять. Але всі ці розмови лише про теніс та теорію менеджменту. І думала собі, коли ж хтось у класі нарешті спитає мене про духовне та емоційне життя».
«Можете навіть не мріяти», – сказав я.
Надійність – це не та річ, яка приходить «мимохідь». Можливо, ви, як і Лінда, вважаєте, що більше матимете справ, то більше зустрінете людей. І що більше людей ви зустрінете, то більші ваші шанси налагодити стосунки.
По суті, у цьому є частка правди. Ми мусимо активно прагнути до стосунків з Богом та з іншими. Чимало людей побудували здорові стосунки, вивчаючи кроки вальсу або граючи в гольф.
Однак при такому підході стосунки Лінди були більшою мірою випадкові, ніж умисні. Більшість із тих людей вкладали свої гроші, енергію і час, щоб набути певних навичок або якимось чином провести час. Тож для таких людей взаємини радше випадковість, а не пріоритет. А іноді вони взагалі прагнуть їх уникати.
І це призводить до ще глибшої проблеми: чимало людей віддають перевагу усіляким заняттям, остерігаючись стосунків. Ображені, сторожкі та відлюдні, вони хотіли би зближуватися з іншими, але не занадто. Якщо вони мають змогу працювати над проектом або просто поговорити, це створює видимість стосунків, але без надмірного ризику. І власне це Лінда довідалася про себе. Її справжньою метою було уникнення стосунків, а не їх створення. Ренесансна жінка виявилася в душі маленькою наляканою дівчинкою.
Саме тому Ісус сказав Марті, що її сестра Марія «обрала найкращу частку» (Лк. 10:42). Бути поряд з Ісусом – ось що найважливіше. Так, справи важливі, однак близькість до Бога та до інших завжди мусить мати першість.
Деякі міжособистісні справи й заняття створені й розроблені з метою плекати близькість. Наприклад, чимало церковних спільнот мають групи підтримки і біблійні класи, орієнтовані на стосунки. Часто вони так і визначають свою мету – підтримувати зв’язки між людьми.
До речі, Лінда почала боротися зі своїм страхом близькости і потрапила в добру групу підтримки. І просто дивовижно, скільки вільного місця з’явилося після того в її «списку».
4) Не робимо нічого
Навідуючись час від часу до свого рідного міста в Північній Кароліні, я з особливою втіхою зустрічаюся зі старими друзями. Я бачився з Альбертою, давньою приятелькою нашої сім’ї. Вона вже багато років на пенсії, і тепер насолоджується відпочинком.
Зацікавившись, як вона тепер проводить свій час, я спитав її: «То що ти робила цього року?» Альберта не завагалася ні на секунду. Відхилившись на спинку крісла з плетеної тростини, вона усміхнулася і сказала: «Приблизно те, що ти зараз бачиш».
Іншими словами, не надто перевтомлювала себе. Але насправді було не зовсім так. Альберта досі активно долучалася до роботи в спільноті і в церкві, але не любила похвалятися. Переді мною вона зобразила картину спокою, благодаті і «нічогонероблення».
Коли ти працював шістдесят годин на тиждень і піклувався про сім’ю впродовж сорока років, сповільнити темп має неабиякий сенс. Альберта виконала чимало своїх завдань на землі: «Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг» (2Тим. 4:7). Настав час умоститися в зручному кріслі, втішатися краєвидами і дрімати.
Але не тоді, коли ви шукаєте надійних людей.
Бажання «нічого не робити» – це неправильне рішення. Воно завдає шкоди багатьом людям, які хотіли би мати добрі стосунки. Можливо, ви саме та людина, яка неабияк прагне налагоджувати зв’язки, однак не докладає жодних зусиль для цього.
Ось кілька прикладів «нічогонероблення» для пошуку надійних людей:
- Складаючи розклад на тиждень, ви оминаєте стосунки.
- Розчаровуєтеся, тому що ніхто не дзвонить, – і водночас забуваєте, що ваш телефон може не тільки приймати дзвінки, а ще й дзвонити.
- Постійно почуваєтеся занадто виснаженими, щоб налагоджувати стосунки з іншими.
- Не виносите самотности, однак нічого не робите для налагодження стосунків (це подібне до уникання медичного огляду, поки не з’являться болі в грудях).
Тож припустімо, що ви впізнали в собі «неробу». Чому так сталося? Є кілька причин.
Деяких людей вражає параліч, коли їм доводиться брати на себе ініціятиву. Вони знають, що хочуть робити, але не готові працювати систематично. Цей стан називають агресивним конфліктом.
Агресивний конфлікт – це по суті внутрішня війна. Ця війна обертається довкола таких речей, як готовність ризикувати, діяльність, впровадження змін і систематичність. Одна частина вас говорить: «Починай діяти!» – тоді як інша каже: «Але якщо ____________________ (заповніть прогалину якоюсь катастрофою) станеться?» І здебільшого друга сторона таки перемагає – береженого і Бог береже.
Такі агресивні конфлікти мають чимало причин. Однак зазвичай суть у тому, що особу або (1) покидають, або (2) карають за виявлену ініціятиву. Коли хтось один пробує сказати правду, заперечити чи випробувати щось нове, другий віддаляється або критикує. Саме це й призводить до філософії «береженого і Бог береже».
Ще одна причина не робити нічого – пасивність. Пасивність неабияк відрізняється від агресивних конфліктів. У душі пасивної особи триває внутрішній конфлікт іншого типу. Фактично її «війна» більше скидається на «чекання». Особа з агресивним конфліктом відчуває надмір внутрішніх сил, але нічого не робить. А пасивна особа просто вичікує, не завдаючи собі труду налагоджувати якісь стосунки.
Пасивність походить з різних джерел, наприклад:
- Ви привчилися нічого не робити, поки не буде наказу.
- Ваші батьки «дбали про все» і не дали вам змоги навчитися відповідальности.
- Ви живете у світі фантазій, де вас вирятовують зі скрути інші, замість того щоб самому розв’язувати власні проблеми.
- Ви вірите, що некомпетентні, а тому схильні до бездіяльности.
Якщо ви знаходите в собі пасивні нахили, подумайте, як дорого це вам обходиться. Погляньте на втрачені можливості, на людей, які від вас пішли, а також на ті місця, де вас ніколи не було. Можливо, цей досвід буде болісним, однак він допоможе вам «зрушити з місця» своє життя.