Тайну людського гріха годі зрозуміти без віри в з’явлення Сина Божого в грішній плоті людини. Христос не давав пояснення злу і не обговорював жодних його аспектів. Його єдина відповідь злу була практична: Він здобув над ним перемогу.
Мета християнства – дати таку саму відповідь і викреслити з життя якомога більше зла. Тільки в Христі і через Христа може оздоровитися і звершитися “образ Божий” у людині. У східному богослов’ї Христова місія є не стільки відпущенням гріхів і сповненням божественної справедливости, як відновленням “образу Божого” й обоженням людини.
У втіленні Син Божий понизив Себе, для того щоб об’єднати Себе з людством. Цим єднанням Він очистив людську природу і відкупив її. Він освятив її і повернув до осердя життя й любови, до Отця. “Круговий рух любови” у творінні досяг досконалости в Христі і через Христа. Східний погляд на гріх можна висловити так: якщо гріх – це зречення Бога, то викуплення – це нове сопричастя людини з життям Божим. “Рай знову відчиняється для людини” (Григорій Ниський).
Це поняття обоження людини, яке запропонував Атанасій Олександрійський, стало ключовою концепцією в східному богослов’ї. “Христос – справжній Бог і справжня людина. Будучи єдиносущним з Отцем у Його Божестві, Він єдиний з Ним. Будучи єдиносущним з людиною в її людськости, Він став подібним до нас, для того щоб ми могли стати подібними до Нього”. З цього богослов’я походить відомий, часто повторюваний вислів: “Бог став людиною, щоби людина стала Богом”.
Святе Письмо передає, як тільки перший Адам цілковито усвідомив свою силу, він зробив поганий вибір і відокремив себе від Бога, прагнучи незалежности. Бог закликав його до звіту та відповідальности, але Адам обрав егоїзм та самодостатність. Було відкинуто благодать, що спонукала його до особистого та близького зв’язку. Адам скуштував плід і зробив богом самого себе. Він сам посмів визначити, що таке добро і зло, заперечивши Божий наказ; так він пізнав “добро і зло”. Він відвернувся від Бога, своєї істинної природи, зробивши себе, а не Бога метою життя. “Первісна краса творіння” була зіпсута і понижена до безпліддя і смерти. Таким є смисл вигнання з едемського саду і поставлення ангела з палаючим мечем на сторожі воріт до раю.
Через гріх шлях життя людини відхиляється від свого єдиного правильного напряму і веде до зосереджености на собі. Людина відтинає себе від дерева життя. Гріх – той акт, після якого людина, піднесена до рівня раціонального, морального вибору і здатна відкрити себе для плину Божої реальности, навмисне повертається до гіршого стану, віддаючи перевагу власній, а не Божій волі. Такий егоцентризм примушує людину дивитися на речі у світлі власного розщеплення. Вона відокремлюється від Бога і перерізає узи любови, які тісно єднають її з Богом; вона втрачає гармонію життя й любови, які і є тою “первісною правдою”, належним потягом до Бога.
Замість того, щоб підноситися до Бога і вдосконалювати свою спільність з Ним, людина йде дорогою, що протилежна її покликанню. У такий спосіб вона створює собі новий стан, який можна лише назвати смертю. “Бо заплата за гріх – смерть” (Рим. 6:23). Смерть у Біблії – це, передусім, відокремлення від Бога. Що може бути смертоноснішим від цього! Коли Адам згрішив, він помер у ту ж мить – не фізичною смертю, бо жив і далі – а обітнувши свій істинний зв’язок з Богом. Це смерть у найглибшому сенсі. Візантійська гимнологія зображає Адама, який “сидить обіч раю” і оплакує втрату свого саду. Тепер людина повсякчас жадає повернутися до належних взаємин з Богом, які насправді і є раєм. Таке прагнення і жадання – це ностальгія людини за Богом.
Людина мусить тягтися за межі земного і торкатися Бога. Натомість, вона поступається перед натиском світу і безповоротно оселяється там, поглинута ним. Тому матеріяльний світ, замість того щоб поглибити видіння Бога, допомагає приховати Його. Непогамовна схильність до самолюбства та нехтування Бога виявляється в людській жадібності, гніві, похоті, владолюбстві та гордості, що є звичайним егоїзмом. Егоїзм затьмарює розум і перешкоджає людині піднестися до Бога. Подальші слова апостола Павла – класичне вираження цього найбільш універсального людського досвіду: “Бо що я виконую, не розумію; я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю” (Рим. 7:15-17). Людина бореться не зі своєю істинною природою, а з деформацією цієї природи. Людина, з огляду на вибір Адама, була відчужена від Бога, від себе, від творіння і людської сім’ї, чиї члени тепер ворогують між собою. Отже, людина у світі опинилася між прокляттям та надією і між пізнанням добра та зла, яке так бездумно забажала скуштувати.