Тайна, яку надто часто спотворюють

Дуже шкода, що впродовж історії людства християнську віру в Провидіння часто плутали з різними системами мислення, які не мають із нею нічого спільного.

Розглянемо тут чотири хибні способи мислення, які значною мірою посприяли дискредитації християнської тайни Провидіння, а також виникненню сумнівів щодо неї (про це – в наступному розділі).

Отож, віра в Провидіння не означає, що над нами нависає сліпе призначення, яке позбавляє нас будь-якої свободи.

Віра в Провидіння не означає також, що «все прямує до кращого в найліпшому зі світів», а зло є лише оманою.

Віра в Провидіння полягає не в тому, що мусимо вже тут, на землі, зрозуміти причини, керуючись якими Бог допускає в нашому житті ті чи інші болісні переживання.

Віддатися в руки Божого Провидіння не означає також, що ми не повинні укладати жодних планів на майбутнє, а маємо лише пасивно, не докладаючи жодних зусиль, чекати, поки Бог «провіденційно» вкаже нам дорогу, якою маємо йти, та пошле нам із неба потрібні засоби для життя.

Віра у фатум

У грецькій трагедії домінувало переконання, що над кожною людиною тяжіє неминучий фатум, від якого неможливо втекти. Едип не міг не вбити свого батька, суджено йому також було одружитися з власною матір’ю, царицею Фів, а потім – осліпити себе й закінчити життя у вигнанні. Єдиний вимір свободи, якою розпоряджалися герої грецької трагедії, – це можливість бунту проти неминучої долі, яка визначає перебіг їхнього існування.

«Виразно проголошуючи, що людина є вільна й може бути слухняною або неслухняною своєму Творцеві, – влучно зауважує Альбер Камю[1], – Біблія замість трагедії впроваджує драму: людина мусить вибирати добро або зло, заклик Бога або нашіптування своїх пристрастей, прагнення до добра або потяг до зла, як сказав би Шарль Бодлер[2]»[3].

Едип і Сізіф – трагічні постаті, а Юда – драматична. Адже апостол Ісуса міг не зрадити свого Вчителя або ж після зради почати благати Його про прощення.

«А що ти зробив би в такій ситуації?» – запитав катехит хлопця, який прочитав текст про відчай Юди. – «Я теж повісився б… але на шиї Ісуса»

Як писав Роже Ґароді[4], уся Біблія – це своєрідний «анти-фатум». Згідно з її посланням, людину покликано до того, щоб упродовж цілого життя будувати своє майбутнє у вічності. Прийдешнє не заплановано наперед.

І хоча Бог здатний побачити майбутнє, «передбачити» прийдешні події, Він, однак, не визначає їх. Господь не окреслює їх, відштовхуючись від характеру кожної людини, так, як астроном, який із точністю до секунди може встановити момент затемнення Сонця на основі сьогочасного розміщення планет у всесвіті. Бог бачить усе у вічному «тепер» Свого нескінченного існування. Йому вистачає одного погляду, щоб побачити перебіг історії світу. Однак це не означає, що ми не залишаємося вільними й не можемо приймати різних рішень щодо нашого майбутнього.

Віра в Провидіння не означає, що мусимо з покорою й пасивністю приймати все, що діється. Згадані раніше святі, ті з них, що найбільше довірилися Божій волі, були дуже активними й використовували весь свій розум і всі сили для боротьби зі злом у будь-якій його іпостасі.

Пантеїзм

У багатьох філософіях і релігіях, пронизаних пантеїзмом, зокрема в більшості релігій Південно-Східної Азії, прийнято вважати, що зло – це лише помилка, якої можна позбутися, усвідомивши неможливість існування іншої дійсности, ніж Божа.

А отже, усі рівні буття є еманацією самого божества. Тобто вони такі ж досконалі, як і воно. Зло – це лише омана, ілюзія (у санскриті – «майя»), з якою мусимо боротися.

Подібних поглядів дотримувалися послідовники стоїцизму на Заході. Ця філософія виникла в Греції за три століття до народження Христа, але стала впливовою в XVIII столітті у Франції, коли чимало мислителів почали відходити від християнства. «Твоя дружина померла або покинула тебе? Не роби з цього драми! Візьми собі іншу! Навіщо прив’язуватися до будь-якої дійсности? Чому хочеш, аби події завжди відповідали твоїм прагненням? Приймай усе таким, яким воно є!»

Така оптимістична ментальність притаманна учителям руху «Нью-ейдж»[5], який переконує своїх прихильників, що вони можуть і мусять дивитися позитивно на все, що з ними трапляється. Тож можна байдикувати, не надавати жодного значення тому, що перешкоджає реалізувати повсякденні бажання, відкинути будь-які оцінки – і життя стане чудовим! Тоді людина безперестанно відчуватиме мир і спокій.

Цілком очевидно, що такий оптимізм, хоча на перший погляд і може видатися християнським, повністю суперечить біблійному мисленню: адже, як ми нагадували в четвертому розділі, Бог гнівається через гріхи світу й прагне, аби ми щодня наполегливо й стійко протистояли всьому тому, що приносить шкоду Його дітям.

Спокійно приймаючи все, що діється, людина чинить помилку! Дуже довго, наприклад, панувало переконання, що Епіктет[6] – християнський автор, однак він фактично був стоїком. Його заклик приймати всі події, з яким звертався до читачів своїх текстів, не має нічого спільного із синівським послухом християнина, який кориться турботливій і пронизаній ніжністю волі Отця.


[1] Альбер Камю (1913-1960) – французький романіст (лауреат Нобелівської премії з літератури 1957 p.), філософ, публіцист, один із лідерів такого філософсько-мистецького напряму, як екзистенціялізм. – Прим. пер.

[2] Шарль Бодлер (1821-1867) – французький поет, літературний критик і перекладач, один із найвпливовіших представників французької літератури XIX ст. – Прим. пер.

[3] Альбер Камю. Доповідь на тему майбутнього трагедії, виголошена в Атенах 1955 p., у: Théâtre, récits et nouvelles, Paris 1962, с. 1706.

[4] Роже Ґароді (1913-2012) – французький філософ, письменник, політичний діяч, один із теоретиків марксизму, літературний критик, ревізіоніст Голокосту. – Прим. пер.

[5] «Нью-ейдж» (англ. «New Age» – «Нова ера») – рух у культурі, релігії, філософії й науці, який виник у XX ст. на Заході. – Прим. пер.

[6] Епіктет (бл. 50 – бл. 140) – давньогрецький філософ-стоїк. – Прим. пер.

Попередній запис

Благодать, дарована всім

Наступний запис

Провіденціалізм