Читаючи Святе Письмо, а особливо цитований раніше текст святого Павла, Апостола народів, можемо помітити, що святі завжди вірили в правоту Бога, навіть якщо Він допускав у житті людини якесь випробування або ж катаклізм у світі. Не намагалися дошукуватися причин цих подій, бо пам’ятали, що сказав їм на цю тему колись давно Він сам устами пророка Ісаї: «Бо ваші думки не Мої це думки, а дороги Мої то не ваші дороги, говорить Господь. Бо наскільки небо вище за землю, настільки вищі дороги Мої за ваші дороги, а думки Мої за ваші думки» (Іс. 55:8-9).
Усе є ласкою
Це слова, які Тереза з Лізьє[1] промовила 5 червня 1897 року, коли думала, що може померти без єлеопомазання. Вони стали славнозвісними завдяки повісті Жоржа Бернаноса «Щоденник сільського кюре», наприкінці якої письменник навів їх. Зі свідчень однієї із сестер Терези, Селіни, які вона дала під час канонізаційного процесу, випливає, що свята часто використовувала ці слова для того, щоб висловити свою віру в тайну Провидіння[2].
Тереза була глибоко переконана в тому, що воно діє, навіть тоді, коли її батько, пан Мартін, занедужав на психічну хворобу й потрапив 12 лютого 1889 року до Лікарні милосердного Спасителя в Каєн. Вважала, що це жахливе випробування, через яке змушена була пройти її родина, – справа «рук Ісуса». Навіть написала тоді до своєї сестри Селіни: «Ісус послав нам хрест, який би найбільше підходив для нас, найкращий, котрого тільки міг вигадати для нас у Своїй неймовірно великій любові…»[3]. Жанна д’Арк, улюблена свята малої Терези та її ідеал з дитинства, знала – бо їй про це повідомили голоси, які вона чула, – що незалежно від подій мусить приймати все з довірою. Це анітрохи не знеохочувало її до боротьби, метою якої було вигнати англійців із Франції. Бо треба боротися доти, доки Бог не дасть нам перемоги.
* *
Придивімося тепер, як святі приймали все, що траплялося в їхньому житті, як таке, що походить від Бога.
Хвороба
Блаженний Фрідріх Озанам (1813-1853), засновник Товариства святого Вінкентія а Павльо[4], упродовж цілого свого життя неодноразово проходив через різні випробування, пов’язані зі здоров’ям. А коли в сорокарічному віці відчув, що наближається смерть, повністю доручив себе волі Божій, промовивши молитву: «Відходжу на Твій поклик і не маю права скаржитися. Ти дав мені сорок років життя. Нехай мої найближчі не нарікають, що не хочеш сьогодні вчинити чуда й оздоровити мене! Хіба ж Ти не повернув мені здоров’я й не обдарував мене радістю проповідувати правду, коли на початку моєї дороги я раптово втратив сили через хворобу горла? Хіба п’ять років тому Ти не привів мене з дуже далекого краю й не дав потрібного часу для того, щоб я спокутував гріхи й став кращим? Усі молитви, скеровані тоді до Тебе в моєму наміренні, було вислухано. То чому ж ті, які линуть до Тебе сьогодні, мали б бути марними? Можливо, Господи, відповіси на них по-іншому. Даси мені відвагу, ласку довіритися Тобі, даси покій душі й оту невимовну втіху, яку маєш для тих, котрі перебувають у Твоїй присутності. Завдяки Твоїй милості хвороба стане для мене джерелом заслуг і благословень, а Ти зробиш так, що їх також здобудуть моя дружина, дитина та всі близькі, яким мої наукові праці, можливо, стануть у пригоді менше, ніж мої страждання»[5].
Протягом цілого життя Фрідріх Озанам невпинно проповідував віру в Боже Провидіння: «Просто йдімо туди, куди веде нас милосердне Провидіння, задоволені тим, що бачимо камінь, на який саме ставимо стопу, не прагнучи відразу побачити всієї дороги й усіх її поворотів»[6].
Рани, що їх завдає ближній
Парох з Арса (1786-1859) часто повторював своїм парохіянам: «Не треба замислюватися над тим, звідки приходять хрести, бо вони завжди походять від Бога. Хоча їхньою безпосередньою причиною видаються батько, мати, чоловік, дружина, брат, парох чи вікарій, насправді це Бог завжди дає нам шанс довести Йому нашу любов».
А за три століття до цього святий Іван від Хреста (1542-1591) виклав подібні думки у своїх славетних «Духовних пересторогах» («Cautelas»). Він сформулював низку «рекомендацій», скерованих до співбратів-кармелітів із монастиря в Беасі, аби ці настанови допомагали їм долати шлях до досконалости. Пізніше згадані поради поширилися в цілому Кармелі. Одна з пересторог («проти самого себе й підступів чуттєвости») пояснює, яким чином тайна Провидіння дає змогу ченцеві терпляче зносити важкі характери співбратів: «Перша пересторога полягає в тому, що ти маєш бути переконаний: ти лише для того прийшов до монастиря, аби тебе всі навчали й формували. Отож, щоб звільнитися від недосконалости й неспокою, який у тебе можуть викликати налаштування або дії ченців, і мати користь із кожної події, вважай, що всі в монастирі покликані формувати тебе, що, по суті, є правдою. Одні мають навчати тебе словами, інші – своїми вчинками, а ще інші – думками проти тебе, а ти маєш покірно це приймати – як фігура, яку один різьбить, другий малює, а третій позолочує. Якщо не зможеш дотримуватися такої поведінки, як це належить у взаєминах зі співбратами-ченцями, то не осягнеш святого спокою й не звільнишся від багатьох перешкод і зла».
[1] Тереза з Лізьє (1873-1897) – відома також як мала Тереза, католицька свята, черниця-кармелітка, одна з трьох жінок, визнаних Учителями Церкви. – Прим. пер.
[2] Апостольський процес, 1915-1917, Рим, Терезіянум, 1976, с. 293.
[3] Lettres de Sainte Thérèse de l’Enfant-Jésus, Office Central de Lisieux 1948. Лист до сестри Селіни від 18 липня 1890 р. Пор.: Лист до сестри Селіни від 4 квітня 1889 р.
[4] Вінкентій а Павльо (1581-1660) – католицький святий, засновник Згромадження отців-лазаристів. – Прим. пер.
[5] F. Ozanam, Prière (23 квітня 1853), у: Oeuvres complètes, 1881, т. XI, с. 557.
[6] Там само, Lettre à Lallier (5 листопада 1836), т. X, с. 813.