Неодноразово в Біблії Бог порівнював Свій вибраний народ з нареченою, з якою має одружитися. Можливо, саме ці привабливі образи були причиною того, що юдейському читачеві, вихованому на Книгах Ісаї та Осії, не так важко відкрити глибинний зміст Пісні Пісень. Нерідко зв’язок любови між людьми є символом того, як Бог прагне бути пов’язаним з людиною. Якщо ми детальніше розглянемо історію вибраного народу, то зауважимо, наскільки правдивим стосовно нього може бути образ цієї любовної пісні. Він стає виразнішим, коли поглянемо на нього з есхатологічної перспективи, тобто того, що повинно настати перед другим приходом Господа. В історії ізраїльського народу ми чітко бачимо час взаємної любови Бога і Його народу: цей час, дуже спрощуючи, ми могли б віднести до подій, описаних у Старому Заповіті, коли Ізраїль поєднався зі своїм Богом зв’язками завіту, досвідчив Його опіку й любов, а також близькість через Божу присутність в Єрусалимському храмі. Бачимо також час «зникнення любого», і можемо приготувати його до періоду, коли шляхи послідовників юдейського Месії – Ісуса з Назарету – розійшлися зі шляхами Його земляків. Та на цьому не закінчується історія любови Бога до Свого народу, як і на пошуках Нареченого Нареченою не закінчується історія Пісні Пісень. Любов, яку там описано, має щасливе закінчення. Закохані зустрічаються. Церква має надію, що Ізраїль зустріне свого Месію, Який надзвичайно полюбив його.
Ми вже знаємо, яку роль відіграє в цій історії Дух, знаємо, що Він – той, який готує Наречену до злуки з Нареченим, але водночас може бути самим «коханим її душі». Тому також можемо запитати, яку роль відіграє Дух у знайомстві єврейських братів з Месією. Величезну! Без Його легкого подиху серця залишалися б приспані і не швидкі до пошуку Помазаника. І щонайважливіше, це вже відбувається! Бог докоряє Своїй Нареченій – народу першого обрання, як говорить про нього богослуження Великої п’ятниці. Він знає, що зачарована Ним Наречена прокинеться і покличе Духа, прикличе свого Нареченого і нарешті вони будуть разом! Бог знає, наскільки сильні зв’язки з’єднали Його з народом, який Він вибрав перед віками, і знає, що жодна обітниця, яку Він склав, не перестала зобов’язувати. Чи для такої месіянської інтерпретації Пісні Пісень можемо знайти обґрунтування в тексті? Джанфранко Равазі[1] звертає увагу читачів на деяку гру слів у староєврейському тексті книги. Наречена називає свого Любого dodi, що можна перекласти як «мій коханий». Це слово побудоване на тих самих приголосних, що й ім’я Давид. Згадаймо, що первісно текст Святого Письма записувався без голосних, лише приголосними. Також ті, які читали цей текст саме в такій формі, бачили натяк на месіянські часи, центральною постаттю яких є цар Давид. Згадка про царя Давида не тільки як про історичну постать, але також як про певний символ, відкриває на месіянську інтерпретацію книги.
Якось я розмовляла з одним євреєм, який розпізнав в Ісусі Месію Ізраїля, Сина Божого, Бога. Коли він говорив про своє відкриття, яке зробив одного дня, то сказав: «І тоді, коли я Його розпізнав, то не міг не закликати, щоб Він прийшов удруге! Не міг не закликати, щоб Він наповнив мене Своїм Духом. Я чинив це з великою ревністю і квапливістю, адже я стільки років спав, і тепер не міг зволікати ані хвилини». Гадаю, те, що пережив той єврей, не було відособлене. Я сама зустріла чимало його земляків, які почали закликати і тепер чекають другого приходу Месії. Здається, XX і XXI століття дуже багаті на такі випадки. А це наповнює серце надією: Наречений прибуде, позаяк його кличе Наречена!
А Церква? Де в цьому всьому є Церква? Таке питання якнайбільше обґрунтоване. Церква разом з нащадками Авраама, Ісака і Якова стала Нареченою Бога і чекає на повернення Ісуса в славі. Це сталося завдяки ласці, яка дозволила поганам черпати з життєдайних соків благородної оливки (див. Рим. 11). Дух оживляє Церкву, будить її і готує до заручин з Ісусом. То не буде шлюб з примусу, з волі однієї зі сторін. У Церкви повинно дозріти бажання, і Церква повинна його висловити. Очевидно, вона не зробить цього сама собою, першою повинна бути ласка, першим повинно бути діяння Святого Духа. Як і в месіанському пробудженні в Ізраїлі, так і в Церкві ХХ-ХХІ ст. нам не бракує прикладів діяння Святого Духа, Який пробуджує Церкву. Харизматичне пробудження в Церкві може бути одним із таких прикладів. Вибух харизматів і дарів, такий, як у ранній Церкві, настав на початку XX ст. у протестантських спільнотах, звідки дійшов до Католицької Церкви. Він не слабне, а навпаки – зміцнюється і служить Церкві. Поруч із ним крокує екуменічне пробудження, що тісно з ним пов’язане. Пробуджена Церква усвідомлює своє тіло, яке роз’єднане, вона бачить поділ і страждає. Адже Наречений одружиться з однією, цілою Нареченою, а не розділеною. Свідомість діяння Святого Духа у всіх членах Христових будить бажання докласти зусилля задля відновлення єдности Містичного Тіла Бога. Варто також усвідомити, що ці кроки насправді служать поверненню Ісуса в славі. Це не є справою людини, адже вона не придумала б цього. Бог сумує за Своєю Нареченою і чекає знаку, її чіткого і свідомого голосу, того, що вона готова, що хоче з’єднатися зі своїм Нареченим. Завдяки Своєму Духові Він є ближчим, ніж це може здаватися Нареченій. Він повіває по її саду, проникає в її тіло і будить у ній бажання.
[1] Див. G. Ravasi, Piesnnad Piesniami. Jak pieczec na twoim sercu, Krakow 2005, c. 15.