„БОГ є любов“, – каже св. Іван. Коли я вперше брався писати цю книжку, то гадав, що ці слова вестимуть мене широким шляхом через усю тему. Я мав намір сказати, що людські типи любови взагалі заслуговують називатися любов’ю лише тією мірою, якою вони нагадують Божу Любов. Тому я розмежував Любов-дар і Любов-потребу. Типовий приклад Любови-дару – любов, яка спонукає людину до праці, планів, заощаджень на майбутнє для блага своєї сім’ї, якого вона не встигне застати за свого життя; приклад другого типу – любов наляканої дитини, що кидається в обійми матері.
Я не сумнівався в тому, яка любов більше нагадує Бога. Божественна Любов – це Любов-дар. Батько дає Синові все, чим Він є і що має. Син віддає Себе Батькові і віддає Себе світові, і через світ – Батькові, таким чином також віддаючи світ (через Себе) Батькові.
Любов-потреба найменш подібна до Бога. Йому не бракує нічого, наша ж Любов-потреба, як казав Платон, – це „дитя убогости“. Вона точно відображає нашу справжню природу. Ми народжуємося безпомічними. Як тільки наша свідомість стає зрілою, ми стикаємося зі самотністю. Ми потребуємо інших фізично, емоційно, інтелектуально; ми потребуємо їх, якщо прагнемо пізнати щось, навіть себе самих.
Я уявляв, як легко оспіваю Любов-дар і як засуджу Любов-потребу. І багато з того, що я хотів сказати, все ще видається мені слушним. Я й далі вважаю, що коли наша любов зводиться до прагнення бути любленими, то ми перебуваємо в дуже жалюгідному становищі. Але зараз, услід за своїм наставником МакДональдом, скажу, що якщо в нас на думці лише це прагнення, то ми помилково сприймаємо за любов щось, що нею зовсім не є. Щоразу, як я намагався продумати цю книжку до кінця, опинявся серед загадок і суперечностей. Реальність набагато складніша, ніж я припускав.
Передовсім ми чинимо насилля над більшістю мов, зокрема і над власною, коли не називаємо Любов-потребу „любов’ю“. Звичайно, мова – не безпомилковий дороговказ, але зі всіма своїми недоліками вона сповнена проникливости й досвіду. Якщо ви почнете з неї кепкувати, вона знайде спосіб, як вам пізніше помститися. Ліпше не будемо наслідувати відомого персонажа Хампті Дампті[1] і не приписуватимемо словам усе, що нам заманеться.
По-друге, ми мусимо бути обережними, коли називаємо Любов-потребу „простим егоїзмом“. Слово „простий“ завжди небезпечне. Немає сумніву в тому, що Любові-потребі, так само, як нашим імпульсам, можна егоїстично потурати. Тиранічна і ненаситна вимога прихильности може бути жахливою. Але в буденному житті ніхто не називає егоїстом дитину, коли вона шукає захисту в мами, чи дорослого, коли він шукає в ближньому друга. Ті, яким це не властиво, – чи діти, чи дорослі – зазвичай не є найбезкорисливішими. Там, де відчувається Любов-потреба, знайдуться причини її заперечити чи зовсім придушити; але не відчувати її – це загалом ознака холодного егоїзму. Оскільки ми реально потребуємо один одного („недобре чоловікові бути самому“), то неспроможність це усвідомити як любов-потребу – іншими словами, примарне відчуття, що нам добре бути самим – це поганий духовний симптом; так само, як брак апетиту є поганим медичним симптомом, бо людям таки потрібно харчуватися.
По-третє, ми підходимо до чогось набагато важливішого. Кожен християнин погодиться, що духовне здоров’я людини прямо пропорційне його любові до Бога. Але любов людини до Бога за своєю природою дуже великою мірою, а часто й цілковито, є Любов’ю-потребою. Це стає очевидним, коли ми благаємо прощення наших гріхів або підтримки в наших терпіннях. Врешті-решт, це стає очевиднішим, коли ми дедалі більше усвідомлюємо, що все наше єство за своєю природою – це одна велика потреба: усе неповне, незакінчене, порожнє і водночас захаращене, що взиває до Того, хто може розв’язати зв’язане і зв’язати розв’язане. Я не кажу, що людина не може принести Богові нічого, крім єдиної Любови-потреби. Витончені душі можуть нам розказати, що осягнули щось вище. Але вони ж, на мою думку, першими нам скажуть, що ці висоти перестануть бути справжньою благодаттю, стануть неоплатонічними чи в кінцевому підсумку диявольськими ілюзіями, як тільки людина посміє подумати, що вона може ними жити і надалі не потребує Бога. „Найвище“, йдеться в Наслідуванні Христа[2], „не тримається без найнижчого“. Лише нахабне і дурне створіння може стати перед своїм Творцем, вихваляючись: „Я – не жебрак. Я люблю Тебе безкорисливо“. Ті, хто підходить найближче в Любові-дарі до Бога, через хвилину, навіть тієї ж миті, б’ються в груди разом з митарем, виливаючи свою нужду перед єдиним істинним Дарителем. Сам Господь так хоче. Він звертається до нашої Любови-потреби: „Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені“, чи в Старому Заповіті: „Відчини свої уста і Я їх наповню!“ (Пс. 81(80):11).
[1] Humty Dumpty, у розмовній мові – опецькуватий незграбний персонаж. В англійських карикатурах і дитячих малюнках цей персонаж зображається як кумедна, низького росту, яйце-людина.
[2] Тома Кемпійський. Наслідування Христа.