Євреїв 13:17-25 – Нехай буде з вами Бог миру

«Слухайтесь ваших наставників та коріться їм, вони бо пильнують душ ваших, як ті, хто має здати справу. Нехай вони роблять це з радістю, а не зідхаючи, бо це для вас не корисне. Моліться за нас, бо надіємося, що ми маємо добре сумління, бо хочемо добре в усьому поводитись. А надто прошу це робити, щоб швидше до вас мене вернено. Бог же миру, що з мертвих підняв великого Пастиря вівцям кров’ю вічного заповіту, Господа нашого Ісуса, нехай вас удосконалить у кожному доброму ділі, щоб волю чинити Його, чинячи в вас любе перед лицем Його через Ісуса Христа, Якому слава на віки вічні. Амінь. Благаю ж вас, браття, прийміть слово потіхи, бо коротко я написав вам. Знайте, що наш брат Тимофій вже випущений, і я з ним; коли незабаром він прийде, я вас побачу. Вітайте всіх ваших наставників та всіх святих. Вітають вас ті, хто в Італії. Благодать зо всіма вами! Амінь.»

Нещодавно я розмовляв з другом, який щойно прийняв сан єпископа. Чудова людина, розумна, освічена, відкрита, повна ідей, любові, добра. Здавалося б будь-яка церква рада була б мати такого керівника.

– Як йдуть справи? – запитав я.

– Керувати цією церквою – все одно що кішку на повідку вигулювати! – поскаржився він.

Так, деякі кішки не заперечують проти організованих прогулянок. Можливо, вони вважають себе собаками. Але найчастіше кішки і чути не бажають, коли від них вимагають йти прямо або направо. З ображеним виразом обличчя вони прямують у протилежному напрямі. Занадто часто так чинять і християни. У сучасному західному світі стало можна тримати будь-яке начальство під підозрою, влада розбещує, а тому якщо людині надумалося чинити зовсім навпаки, це нібито гідніше, ніж коритися чужій думці.

Проте в Божій Церкві існує ієрархія і система відповідальності. Народ Божий – вівці, що потребують пастиря, читаємо ми на кожній сторінці Писання. Звичайно, істинний наш Пастир – Ісус (в. 20), але не забудемо і Євангеліє від Івана (розділ 21), в якому Він сам призначив Петра пасти овець, і з тієї пори Він із віку у вік закликає нових пастирів.

Зрозуміло, пастирі повинні наглядати за вівцями, а не пригноблювати їх, як диктатори, не стригти заради власної вигоди, не лукавити, як більшість політиків всюди і навіть у порівняно вільному демократичному світі. Але доки пастирі виконують свій обов’язок, для овець же краще – слідувати, куди їх ведуть. У цій пораді немає ні краплі «поблажливості» (як у цьому часто докоряють Церкві), вона виходить із здорового глузду. Кожному християнинові і кожній общині слід зрозуміти, що Бог дійсно закликає певних людей учити, провадити, наставляти і оберігати стадо, і що для обох сторін краще, коли ці стосунки пов’язані з радістю.

Вірші 18-19 і 22-23 дають нам певне уявлення про ситуацію, в якій перебувають автор послання та його адресати. Вірш 19, співзвучний словам Павла (Филим. 22) наводить на думку, що сам автор знаходиться в ув’язненні, хоча досі в посланні про це не говорилося ні прямо, ні побічно. А можливо, він просто зайнятий великою і важкою роботою і тому не може зараз повернутися до пастви. Несподівана згадка звільненого Тимофія у вірші 23 зв’язує це послання з оточенням апостола Павла, але все-таки не допомагає ідентифікувати автора чи хоч би місце або час, коли і де був написаний цей текст. Також і згадка тих, «хто в Італії» у вірші 24 не означає неодмінно, що автор у той момент знаходився в Італії, – цілком можливо, що він належав невеликій общині вихідців з Італії, наприклад, вигнаних з Риму при Клавдії (пор. Дії 18:2). У такому разі обмовка «Італія» замість «Рим» – ще один запобіжний засіб. Вірш 22 (вказівка, що це умовляння написане «коротко») може викликати посмішку – скільки ж можна було б написати, якщо б не «коротко?! Проте якщо порівняти послання з філософськими трактатами перших двох століть, воно і дійсно здасться коротким, адже автор іноді дає нам зрозуміти, що міг би написати значно більше.

Завершальний розділ послання увінчаний благословеннями (вірші 20-21), які і понині повторюють у багатьох церквах і особливо на Пасху. Досі автор не сконцентровувався спеціально на воскресінні Ісуса, хоча по всьому тексті послання пам’ятає про нього. Досі йому важливішими були інші аспекти: жертовна смерть і входження Ісуса в небесне святилище для перебування за нас усіх. Але обидва ці аспекти мають сенс лише у світлі воскресіння Ісуса з мертвих – на цьому наполягатиме будь-який розділ Нового Заповіту. Тепер, коли послання добігло кінця і пора звести воєдино всі закладені в ньому ідеї, це стає остаточно ясним.

Бог «з мертвих підняв» Ісуса, повернув Його у світ живих, підтвердивши тим самим, що Він є дійсно «великий Пастир вівцям». Кров, пролита на хресті, стала жертовною кров’ю, що скріпила новий Заповіт, – повний і остаточний союз Бога з народом, їх договір, з якого починається давно очікуваний Ізраїлем «вік майбутній». От що означає слово «вічний» – що не просто «триває без кінця» (адже це нудно!), але що «відноситься до майбутнього Божого віку», в якому в нас з’являться нові завдання, нові можливості та творчі дерзання.

І для цього немає потреби пасивно чекати «життя після смерті». Бог бажає вже зараз зробити все це (хоч би заздалегідь) через Свій народ. От чому благословення триває молитвою: «Нехай вас удосконалить у кожному доброму ділі, щоб волю чинити Його» (в. 21). Готуючись до виконання серйозного завдання, люди тренуються, перевіряють своє спорядження – будь то адвокат, якому от-от належить увійти до залу суду з відповідними паперами, будь то сантехнік, якому знадобляться інструменти, або мій друг єпископ, що перейняв на себе відповідальність за одну з Божих церков. Послання до Євреїв завершується молитвою про те, щоб Бог спорядив кожного християнина для Його справи – не лише зовнішньо, але і внутрішньо, щоб ця справа виконувалася угодним для Бога чином.

Ми підійшли до осереддя таємниці християнського життя, християнського керівництва і християнської діяльності, що відносяться до Царства. Послання ґрунтовно пояснило нам, яка рішучість, яке терпіння і зусилля потрібні для цієї роботи. І це зусилля не легшає через те, що Бог вершить Свою роботу в кожному з нас і в общині в цілому. Проте, готуючись до роботи і дякуючи Богу після її завершення, не забуватимемо, що містично це саме Він творить щось у нас і через нас.

Подібно до Ісуса, ми також проходимо через боротьбу і страждання і на власному досвіді осягаємо, що це таке. Але цього і слід було чекати, оскільки Бог діє в нас «через Ісуса». І тим більше від початку і до звершення личить віддавати Йому «славу на віки вічні», бо Він проклав цей шлях, дав нам можливість увійти до присутності Божої і чекає, щоб прийняти і обійняти нас у місті прийдешньому. Через Його життя, через Його смерть, завдяки Його воскресінню, вознесінню і дару Його Духа, ми можемо робити те, що покликані робити, і бути тим, чим бути повинні, і приймати наслідки свого вибору з радістю і веселощами.

Усе це – і набагато більше – висловлено в останньому вірші: «Благодать зо всіма вами!»

КІНЕЦЬ

Попередній запис

Євреїв 13:9-16 – Знаходячись поза цим містом, чекаючи іншого

Наступний запис

Типи любові (І)