Семен – ось той, хто відкрив секрет продовження свого життя, хоча й не мав чудо-ліків, якими нині нас зваблюють фальшиві цілителі.
«І від Духа Святого йому було звіщено смерти не бачити, перше ніж побачить Христа Господнього» (2:26).
Семен здійснив те, що хотів…
Він не міг померти, остаточно заплющити очі, бо мав побачити найважливіше у своєму житті. Йому не вистачало цієї вирішальної зустрічі. Тому він ще не відчував права вирушити в останню подорож.
Зі скількома людьми він познайомився упродовж життя!. Проте продовжував чекати, щоб побачити того Єдиного…
Святий Дух дав йому внутрішню впевненість, хоча й не об’явив дати. Зустрічі, які можуть цілком перемінити наше життя, не записані в діловому календарі. Цю зустріч не вдасться записати в жодному щоденнику.
Тому Семен жив очікуванням, тобто надією. На відміну від багатьох людей похилого віку, він не озирався назад, а звертав свої невпевнені очі в майбутнє.
Тепер теж деякі старенькі «тримаються» за життя, бо чекають на народження внука чи навіть правнука.
Моя бабуся Жозефіна, проявляла незламну впевненість у тому, що надійде такий день, коли зі своєї лави в глибині храму вона побачить, як до вівтаря підходить її любий лоботряс, тобто я…
Коли хтось вважає, що вже дійшов до мети, думає, що вже все бачив, і створює враження, що вже все знає, то стає безповоротно старим.
Семен, усупереч вікові, не втратив пам’яти. Він зберіг недоторкану пам’ять про майбутнє. Однак у його випадку не йшлося лише про нагромадження років, продовження існування. Цінність того, на що він чекав, надавала сенсу і визначала якість його життя.
Отож, нового значення набуває заклик:
«Навчи нас лічити отак наші дні, щоб ми набули серце мудре!» (Пс. 90:12).
Поволі наближається термін цієї важливої події, і Семен, хоча цього й не помітив, ставав щораз молодшим.
Ми повинні навчитися рахувати не те, що ми мали, а те, чого нам не вистачає. Рахувати не те, що ми здобули, а те, чого ще не досягай.
Дитина підтримує стару людину
Основна сцена дуже виразна: Семен, який своїми кістлявими, ніби сухі гілки, руками, тримає немовля. Світанок і захід поєднуються…
З одного боку – отяжілий, повільний, зморщений старець, з обличчям, на якому видніються глибокі зморшки. З іншого – дитина, делікатна, легка, свіжа, гладка. Спонтанно виникає запитання: хто кого тримає?
Мене завжди дивує вигляд безстрашних дідусів-бабусь, які ведуть своїх внуків до школи чи на прогулянку. Мені чомусь видається, що це малюки тримають, підтримують, ведуть старих. Біда, якби не було такої підтримки: їхнє життя втратило би свою мету.
Життя Семена набуває повноти, найвищого вираження в цьому моменті благодати. Ця зустріч ніби виправдовує його дотеперішнє життя.
Часом момент, сторінка можуть мати таке саме значення, як і ціла книжка.
Незабаром це він, Син, заведе до Отця старого Семена, який уже чекає на смерть як на визволення.
«Нині відпускаєш раба Свого, Владико, за словом Твоїм із миром, бо побачили очі мої…» (29 -30).
Він ніби благає: відправ свого слугу. Звільни, дозволь йому відійти, бо його натруджений день добігає кінця.
Зрештою, заплату за своє вірне життя чоловік уже тримає на своїх руках.
Дитина прослави
Ми також не можемо забути про Анну, жінку дуже похилого віку. Її постать з’являється спокійно, ніби посмішка. Вона приходить саме вчасно, щоб відкритися на чудо, щоби прославляти.
Каже, що не буде надто балакучою. Не нарікає, не бурмоче, а прославляє. Не жаліє, а захоплюється. А також розповідає: «Говорила про Нього всім, хто визволення Єрусалиму чекав» (38). Анна передає іншим цю дуже очікувану новину. Ми сміливо можемо назвати її євангелисткою, адже вона звіщає добру новину.
Дивовижно, що ця 84-річна жінка мала такі знання про новизну.