Повчання, яке містить у собі зцілення паралітика, описане в п’ятому розділі Євангелія від св. Луки, проливає чудове світло на це питання: Ісус вирішив зцілити паралітика, оскільки бачив віру тих, котрі несли ноші. Паралітик – анонімна постать, про яку в Євангелії нічого не сказано. Це виразний сигнал того, що Лука має намір зосередити нашу увагу на духовному налаштуванні тих осіб, які несуть ноші, – саме в цьому суть, котру треба пізнати, – а не на поведінці паралітика. Ісус дивиться на людину, яка привела хворого, а особливо на те, яким чином недужого привели до Нього, як допомогли хворому усвідомити Його присутність. Тут, звичайно ж, ідеться не про використані практичні засоби, а про той стан душі, який називається вірою.
Той, хто молиться за стражденного родича чи друга, не залишається пасивним, оскільки віра – якщо в його серці є хоч трохи віри – невидимим чином упливає на хворого, а саме дає йому змогу усвідомити присутність Ісуса.
Те саме, пришвидшуючи оту невидиму дію, робить особа, яка врівноважено й розсудливо послуговується харизмою зцілення.
Священик, який звершує таїнство, котре може принести плоди у вигляді зцілення, отриманого від Господа, – а до таких таїнств передусім належить єлеопомазання хворих, покаяння і Євхаристія – урухомлює людину, яка завдяки цьому рухові в невидимий спосіб опиняється в присутності воскреслого Христа.
Особи, які стежать за перебігом молитви за хворих, – чи то буде людина, котра одержала нижчі свячення, чи група ініціяторів зустрічі, – занурені в ту саму духовну дійсність.
Часто нам важко зрозуміти віру тих, що несуть ноші, чи центуріона, яка викликала захоплення в Ісуса! А якою є віра тих, які нині моляться за стражденних? Або, точніше, якою має бути, щоб стати “ефективною”? У чому полягала віра центуріона, який, поза сумнівом, був доброю людиною, та все ж не перебував з Ісусом?
Наші оцінки дуже заплутані, сумбурні, оскільки свої уявлення про віру, а точніше, про досвід віри ми зазвичай пов’язуємо з поняттям пізнання у вірі. Хіба ж вірити передусім не означає пізнавати за допомогою (просвітленого вірою) розуму дійсности, яка об’явилася через Христа й у Ньому самому? Однак, коли все зводимо лише до такого пояснення, нам не стає легше переживати й пізнавати віру, зростати в ній. Тимчасом як саме про це йдеться під час молитви за зцілення.
Віра – це насамперед акт, під час якого припадаємо серцем і починаємо відчувати “сліпу довіру” (тобто таку, яка не базується ні на особистих почуттях, ані на логічних аргументах) до того, кого не цілком розуміємо, але кого визнали, – зробивши це задовго до того, як стали близькими один одному! – гідним нашої довіри. Саме таким постає перед нами Ісус, коли запрошує нас вірити, немовби кажучи: “Насамперед повірте Мені… Не бійтеся, бо Я тихий, і серце Моє лагідне, і в Моїй присутності знайдете спокій для себе й своїх близьких”. Звичайно, цього початкового досвіду віри не вистачить на все життя. Він мусить живитися світлом правди, його слід очищати від усіляких можливих помилок. У цьому полягає потреба зростання у вірі. Однак основним для життя вірою є отой акт довіри – акт вільний, незважаючи на характерну для нього “сліпоту”, – і саме він є тим, що помічає Ісус у серцях тих, які несуть ноші, й у душах людей, котрі моляться за хворих у наш час.
Ми всі здатні на таку віру, якщо тільки залишатимемося в сопричасті з іншими християнами та будемо готові піти на ризик – бо Господь може повести нас цієї дорогою набагато далі, ніж ми думаємо. Відповідно до такої віри молитва не гарантує отримання зцілення, але запевняє, що погляд Воскреслого спочине на хворому, якого Йому принесемо.
* * *
У червні 1995 року я був у місті Кальтанісета, що лежить у центрі Сицилії. Впродовж довгого вікенду сицилійська “Харизматична віднова” організувала там триденну зустріч під гаслом “Сила дії Святого Духа в сучасному світі”. Зустріч проходила на футбольному стадіоні, значно більше пристосованому для спортивних, аніж для релігійних заходів!
Було визначено, що в суботу впродовж доволі короткого проміжку часу я маю виголосити дві доповіді: першу – від 11 до 12 год., а другу – від 12 год. 30 хв. до 13 год. 30 хв. (перед обідом).
Пам’ятаю, що того дня Господь з великою силою торкнувся багатьох сердець, Святий Дух перебував з нами і Його подих був майже фізично відчутним серед присутніх.
Щойно я закінчив першу доповідь, як до мене підбіг поліцейський у формі й сказав, хапаючи мене за руки:
“Пане лікарю, Ви обов’язково мусите піти з нами до лікарні. Наш комендант (шеф місцевої поліції) хворий на рак і йому залишилося недовго жити. Ви мусите за нього помолитися, прошу Вас. Ми запитали в організаторів зустрічі, й вони погодилися Вас відпустити”.
“Дуже охоче, але що в такому разі буде з моєю другою доповіддю, яка має розпочатися за півгодини?”
“Прошу не хвилюватися. Ми про все подбаємо. Прошу, швидко…”
Після цих слів поліцейський ухопив мене за руку й повів до автомобіля, який було припарковано поряд з двома іншими поліцейськими машинами й шістьма мотоциклами. Колона вирушила, супроводжувана безперервним блиманням поліцейських мигалок і гучним завиванням сирен. “Розчищення” заповнених о цій порі транспортом вулиць міста взяли на себе мотоциклісти, що їхали попереду. Зі швидкістю, що, поза сумнівом, була вищою за дозволену, ми за десять хвилин (!) промчали містом і зупинилися перед лікарнею. Ліфт, довгі коридори з неприємним запахом, який свідчив про недавно проведену дезінфекцію… Врешті заходимо до великої палати на вісім осіб, в якій лежить шеф місцевої поліції – приблизно сорокарічний чоловік, що перебуває в стані напівкоми. Справді, йому вже недовго залишилося жити. Поряд стоїть його дружина й шестеро дітей… Вони чекали на нас. Десятеро поліцейських, які приїхали зі мною, також увійшли до кімнати.
Клякаю біля ліжка й хапаю хворого за руку. Всі також падають на коліна й, тримаючись за руки, поринають у тиху, але надзвичайно зворушливу молитву. Певна річ, що я ніколи раніше не бачив, щоб поліцейські поводилися таким чином, тож їхня проста, але очевидна віра справила на мене неабияке враження. Мабуть, справді, вони дуже любили свого коменданта, якщо молилися за нього з такою щирістю й запалом. Дружина й діти теж стояли на колінах і з довірою молилися.
То був момент великої духовної напруги; я промовив тоді лише декілька слів – настільки полум’яним було те мовчазне благання. А для мене, того, хто мав “очолити” цю заступницьку молитву, то був великий урок довірливої молитви, і я був вражений, захоплений тими людьми та їхньою вірою, “народною”, але живою. Вони були справжніми заступниками, які з вірою просили за свого коменданта, і то не лише молитвою (якої я не чув), а й усією своєю поведінкою. Через десять хвилин один з поліцейських устав і з широкою, сповненою вдячности усмішкою запропонував мені повернутися до автомобіля. Мені дуже хотілося ще залишитися в палаті, але він наполягав… До того ж ми обіцяли організаторам зустрічі на стадіоні, що повернемося вчасно, й наступна доповідь розпочнеться в призначений час. Знову наша колона на великій швидкості помчала вулицями Кальтанісетти. І ось ми вже на “харизматичному стадіоні”…
Доповідь почалася пунктуально о 12 год. 30 хв.!
Я не знаю, якою була подальша доля коменданта. Коли я виходив з палати, він далі залишався в комі. І тільки потім поштою надійшло повідомлення, що через тиждень він вийшов з коми, але продовжував лежати в лікарні, бо ще не скидалося на те, що розпочався процес одужання. Однак я ні на хвилину не сумнівався, що завдяки отому зворушливому “оточенню молитвою”, той чоловік відчув присутність воскреслого Христа й дію Божого милосердя.