ЧОМУ Я НЕ ЗРОБИВ ЩОСЬ, АБИ БЛИЗЬКА ОСОБА НЕ ПОМЕРЛА?
Ми ставимо собі такі запитання. Такий жаль може супроводжувати як тих, хто мало чи нічого не зробив, щоб допомогти, лікувати чи запобігти смерті близької людини, так і тих, хто зробив все можливе. Однак, оскільки вони не погоджуються з тим, що життя близької людини вже добігло кінця, вони й далі вважають, що могли б зробити більше, могли б поїхати до знахаря, купити інші ліки, забрати цю людину з лікарні додому, або навпаки – відвезти її туди. Їм важко змиритись з тим, що не змогли врятувати когось від смерті.
ЧИ КРИВДА, ЯКУ МЕНІ РАНІШЕ ЗАПОДІЯЛИ ПОМЕРЛІ, ПЕРЕСТАЄ БОЛІТИ ПІСЛЯ ЇХНЬОЇ СМЕРТІ?
Це дуже складне питання, бо така кривда іноді болить ще сильніше, адже ми втрачаємо шанс, щоб та особа вибачилася перед нами чи виправила заподіяну шкоду. Ми більше не можемо примиритися з нею. Звичайно, ми завжди маємо в своєму розпорядженні милосердя, ми можемо пробачити цю людину, простити їй, але це не так просто. Смерть лише дає нам зрозуміти, що треба перестати сподіватися, що хтось зміниться і пояснить нам, чому він скривдив нас. Ми змушені якось розібратись із собою, залікувати рани, дати собі право побути скривдженим і водночас простити небіжчика заради власного душевного спокою. Інакше й надалі будемо живитися тою кривдою, і це не додасть нам сили, а навпаки тільки руйнуватиме наше життя.
Я ХОТІВ ВИБАЧИТИСЯ ПЕРЕД НИМИ, АЛЕ НЕ ВСТИГ. ЧИ МОЖУ Я ЩОСЬ ІЗ ЦИМ ЗРОБИТИ?
Це ситуація, коли не нам, а ми завдали комусь болю, страждань, когось образили поганим словом, обдурили і не встигли відшкодувати цій людині, визнати свою провину, виправити завдану їй шкоду. Ось теж випадки, що стосуються втраченого шансу: наприклад, ми не сказали комусь, що любимо його, що захоплюємося ним, дякуємо йому, що він чимось збагатив нас, що нам у чомусь допоміг, відкрив очі на щось, за що ми відчуваємо вдячність. І відчуваємо жаль, що ця особа не почула цього від нас, що ми не змогли їй це сказати прямо. Що робити? Сам факт того, що ми допускаємо такі думки, говоримо вголос іншим людям те, чого ми не сказали померлій людині, є таким собі актом виправлення помилок. Правду кажучи, я так і не сказав своїй мамі чи батькові як сильно їх люблю, бо в мене не було такого звичаю чи можливості, або я не був таким сміливим, проте я тут даю доказ, свідчення, що про це пам’ятаю, знаю. А ті, хто вірить, що є життя після смерті, мають надію, що покійний може це почути.
ЧОМУ ВОНИ ПОМЕРЛИ, АДЖЕ В НАС БУЛО ЩЕ СТІЛЬКИ ПЛАНІВ?
Коли хтось помирає, навіть якщо йому було сто років, ми усвідомлюємо, що сподівалися побачитись із ним знову, поговорити, зробити щось разом і ще подивитися одне на одного. А смерть – це кінець наших планів, намірів та надій. Нам залишився цей незавершений життєвий план, який ніколи не здійсниться. Іноді ми можемо самі докінчити якісь спільні плани: посадити дерево, передати онукам сімейний альбом, сходити на концерт на який ми збиралися піти разом і так згадати собі ту людину. Так, багато спільних незавершених планів ми можемо реалізувати тепер самі, або й разом з іншими людьми, з думкою про померлого в серцях. Однак смерть безповоротно позбавила нас спільного життєвого шляху. Ми ніколи не будемо разом дивитися в одному напрямку, ніколи не будемо співати разом, ніколи не порозмовляємо за кавою, не збудуємо будинок, не матимемо дітей. Це речі, які ніколи не відбудуться, за якими ми можемо тільки сумувати, або з втратою яких ми неминуче мусимо змиритися.