В очікуванні воскресення, ми стоїмо перед прогалиною, яка викликає бунт і тугу: наше тіло мусить зійти в могилу, там зітліти й розкластися. Нас завжди дуже вражають скелети, приміром, у римських катакомбах, і ми думаємо: ось смертні останки істот, які – ми в це віримо – тепер поруч із Богом, а тут залишилися лише сліди від них, які згодом цілком розкладуться в космосі. А ще дуже вражає спостерігання за зсиханням тіла старої людини – це щось дуже макабричне. Ти розумієш, що через кілька років після їхньої смерти з наших дідусів і бабусь чи прадідусів і прабабусь не залишається нічого, крім пороху.
Ця прогалина дуже лякає не лише невіруючого, для якого це, очевидно, щось як стрибок у зовсім невідоме, а й віруючого. Останній думає: я йду до Бога, але я буду існувати без свого тіла, я не буду більше існувати історично, я не буду більше існувати у світі майбутнього через своє тіло. Це викликає дуже велику тугу, й вона неминуча, бо пов’язана з самою структурою нашої істоти: саме в міру того, як глибоко ми віримо в безсмертя душі, відчуття, що вона не матиме тіла, яке є її виразом, її природним розгортанням, викликає в нас тугу. Як ми спілкуватимемося одні з одними без тіл? Та навіть наша думка, наше бажання виходить, як показав святий Тома Аквінський, з чуттєвости; отож наші духовні дії дуже пов’язані з тілом. Ми так звикли мати відчуття, почуття, сприйняття; бо ж наша найдуховніша діяльність живиться з джерела тілесної чутливости через усю ту тонку алхімію, яку ми називаємо психікою. Психіка не є власне душею – вона наче відкриває душі усю чуттєву інформацію, яку може одержувати тіло, яку воно виробляє, щоб душа могла в певному розумінні нею розпоряджатися й опиратися на неї у своїх розумових і вольових діях.
Усвідомлення безтілесного існування, навіть якщо це лише прогалина між моментом смерти й моментом воскресення, є тим, що зумовлює тугу. Тим пояснюється страх смерти, який слід відрізняти від іншого страху, що також притаманний людині, – туги перед стражданнями, які часто передують смерті. Ми боїмося того, що готуватиме смерть й вестиме нас до неї. Однак і сама смерть є джерелом суто метафізичної туги, яку, отже, ми не в змозі цілком усунути. Отож ми не можемо ні погодитися з тим, що ми лише гвинтики в космосі, як то каже азійська мудрість, ані переконати себе в тому, що втрата тіла буде визволенням. Для нас тіло – це не могила, де ув’язнено душу. Навпаки, позбавлення тіла завдає в чомусь шкоди душі в її власній сфері, сфері духовного, бо це забирає в неї її нормальне вираження й переводить у ненормальний стан.