Християнське богослов’я, яке було висловлене вустами святого Томи Аквінського, ніколи не прагнуло замовчувати ненормальний характер тієї ситуації, що триває з часу нашої смерти і до воскресення. Звичайно, така ампутація тіла буде компенсована надприродним чином через все, що діється у сфері відносин із Богом, через входження в сопричастя зі святими на значно глибшому рівні. Однак знання усього того не може розвіяти метафізичну тугу, яку здіймає в нас перспектива бути душею без тіла, тобто особою, позбавленою своєї природної цілісности. Тому так важливо бути при вмирущих. Бог поступово готує душу до великих злигоднів смерти.
Залишити тіло, позбутися його – це жахлива втрата. Тіло є тим, що належить тільки нам; можна втратити все, та поки маєш тіло, у певному сенсі маєш усе. Тут маємо оголеність, про яку говорив Йов: «Я вийшов нагий із утроби матері своєї, і нагий повернусь туди» (Йов 1:21). У момент смерти нашою участю є не тільки нагота тіла, позбавленого своїх здатностей, а й цілковита оголеність душі, позбавленої свого тіла. Це жахливе убозтво переживає той, хто помирає, а також команда, яка лікує хворого, намагається боротися з хворобою і розуміє, що мусить капітулювати. Звідси в декого низка ненормальних і суперечливих дій, про які ми вже згадували: спочатку агресивна терапія, а згодом евтаназія, яка йде за тією самою логікою – та сама мрія про всемогутність, та сама відмова погодитись зі смертю. Спочатку її відкидають, намагаючись відсунути на невизначений час, так, ніби одужання можливе за допомогою техніки, і врешті заперечують смерть, завдаючи її передчасно, самостійно вирішуючи момент її настання, аби не мусити її приймати. Це – форма самогубства, чин відчаю.
Ніяк не можна встановити ступінь усвідомлення й вини тих, хто так чинить: це велика таїна, і не нам судити. Однак об’єктивно це жести великого відчаю, їх можна пояснити – я не кажу, виправдати, – лише великою метафізичною тугою, в яку нас ввергає смерть і яка може змусити нас забути моральні орієнтири. Навколо вмирущого, як ми вже казали, часто відчувається справжня панічна атмосфера. Це, до речі, одна зі сфер, де християнська віра повинна б у нашому світі давати правдивий приклад. Приклад миру, тиші, спокою, які не є, однак, покірністю фатуму. Християнська віра – не покірність. Часто кажуть: треба покірно все приймати, проте спокій не те саме, що покірність. Ми покірні перед безособовою неминучістю, однак ми спокійні перед тим, що йде від Бога, і перед тим, що ми приймаємо, бо воно має природний вимір. Ми втратили стан Адамової благодати і мусимо пройти через закон природи, адже ми вийшли з первісного стану благодати: наші особисті гріхи підтвердили гріх наших праотців. Спокій – це разом з Йовом сказати: «Господь дав, і Господь узяв… Нехай буде благословенне Господнє Ім’я!» (Йов 1:21).
Ми помираємо саме тому, що розірвали початковий союз із Богом, – союз, що мав звільнити нас від смерти. Проте ми знаємо, що в новому союзі з Христом нам обіцяно безсмертя. Спочатку воно буде нам дане в нашій душі в мить смерти, а згодом у нашому тілі через остаточне воскресення. Про це ми знаємо зі своєї віри. Отож саме в темряві віри ми маємо пройти через смерть. В останніх розмовах зі святою Терезою від Дитяти-Ісуса, які були опубліковані під назвою Я входжу в життя, можна прослідкувати агонію двадцятичотирирічної хворої на туберкульоз, яку лікували засобами медицини кінця XIX століття, далеко не такими, що є в нашому розпорядженні нині, щоб полегшити страждання людей, які проходять це випробування. Це веде нас до розуміння, як нам ставитися до фізичного болю під час агонії.
Хай там як, а ми несемо в собі знамення падіння перших людей, і воно в кінцевому підсумку виражається в метафізичному болі. І полегшення медичного типу не міняють тло картини. Навпаки, можна вважати, що саме в більш людських умовах смерти людина, якій полегшують страждання, може з більшою готовністю зустріти той метафізичний чин, в який вона втягнута, не шаленіючи з болю, що вверг би її майже у тваринний стан, якщо б його не полегшити. Отож наш обов’язок – як тільки можна зменшити фізичний біль, щоб він не звів нас до нелюдського стану.