Якщо б ти дякував за всі отримані ласки, то значно частіше помічав би присутність Бога у своєму житті, Його втручання. Вдячність тягне за собою нові акти вдячности. А ти подумай (оскільки згідно зі св. Бонавентурою брак вдячности спричиняє всіляке зло[1]): хіба невдячність не тягне за собою не тільки гріх, а й усілякі страждання й клопоти – усі ті обставини, за яких народжується гріх, спричиняючи більш чи менш драматичні наслідки?
Внаслідок невдячности ти починаєш привласнювати собі стан, в якому ти не грішиш. Ти забуваєш, що маєш його не тільки завдяки власним зусиллям, а, передовсім, завдяки Богові, Який у Своєму безмежному милосерді захищає тебе від гріха. Адже Господь постійно захищає тебе від браку вірности, так само, як захищає твоє тіло від багатьох хвороб, від смерті. Ти переконуєшся в цьому, коли Бог раптом забирає Свою благодать і вже не захищає тебе. Тоді ти спотикаєшся і падаєш. Ілюзії, зруйновані ТИМ, ХТО Є, в одну хвилину розсипаються, і тоді ти несподівано з подивом розумієш: У моєму випадку нормальний стан – це гріх!?
Несподівано з’являється зло. А тимчасом Бог нагадує: «В дверях гріх підстерігає» (Бут. 4:7). Це зло упокорює тебе, трощить, воно тягне за собою инші форми зла чи навіть цілу їх лавину. Після гріха душа хворіє. Св. Тереза з Лізьє зізнається своїй сестрі Селіні: «Я переконалася, що навіть після незначного віроломства душа певний час відчуває щось на зразок хвороби»[2].
Хвилинні роздуми над тим, що передувало твоєму гріхові, може показати твою невдячність. Тобі здавалося, що ти чудово контролюєш ситуацію, що пануєш над собою, залишаєшся відданим. А проте було не так: Господь лише захищав тебе від падіння.
Вдячність – це позиція, протилежна до позиції ніби Бога немає. Ця позиція спричиняється до того, що ти бачиш Бога і не хочеш хоча б найменшою мірою применшувати Його заслуг. Ти з усіх сил прагнеш приписувати Йому будь-яке добро, що робиться у твоєму житті, у т. ч. усі ті випадки, коли ти не грішиш. Якщо ти хочеш бути вдячним Богові за Його дари, намагайся не применшувати Ісусових заслуг, пов’язаних із твоїм життям. Саме до цього тебе заохочує Іван від Хреста: «Особливість досконалої любови полягає в тому, щоб не шукати для себе нічого, не приписувати собі нічого, а приписувати все любому Господу. Якщо так ведеться в земній любові, то в Божій любові – поготів». Душа «хвилюється, боячись, щоб їй не приписали якоїсь цінности чи заслуги й таким чином не приписали Богові менше, ніж йому належить і ніж прагне сама душа; тож вона все приписує Богові»[3].
Крізь скельця бінокля
Завдяки світлу віри ми бачимо світ у правильних пропорціях. Велике є великим, а мале – малим. Дивлячись із вірою, ми бачимо, що найважливішим є життя вічне, пошуки волі Божої, які приводять до нього. Погляд у Божому світлі відкриває нам очі на подвійну правду – про нас і наше зло та про безмежне Боже милосердя. Це милосердя постійно схиляється над нами, постійно про нас турбується. Ми завжди отримуємо достатньо, тож нам ніколи не бракуватиме необхідного, аби лиш ми дедалі дужче поєднувалися з єдиною Любов’ю. Коли ми бачимо це постійне обдарування, у нас народжується дедалі глибша вдячність.
Дивитися не у світлі віри, а лише по-людськи – все одно, що прикладати бінокль до очей зворотною стороною, і замість того, щоб збільшувати й наближати об’єкт, він зменшуватиме його й віддалятиме. Саме цією стороною ми направляємо бінокль на ТОГО, ЯКИЙ Є, на Його волю, Його справи, на Його дари, які Він нам постійно роздає. І ми бачимо їх ніби віддаленими, в иншому світі – на такій віддалі, у такому зменшенні, що вони втрачають свою реальність, і ми живемо так, ніби Бог, Який нас обдаровує, не існує. Тоді й зникає наша вдячність. Бо, дивлячись через збільшувальне скельце, ми бачимо дочасність наближеною і дуже збільшеною. До того ж, ми можемо відповідно відрегулювати бінокль так, щоб цей образ став виразнішим, чіткішим; і тоді ми бачимо лише саму дочасність. У цьому полягає велика драма невдячної людини, яка крізь скло, що збільшує й наближує, дивиться на те, чого немає. Така людина занурюється в цей світ, поринає в нього такою мірою, що все инше до неї просто не доходить.
Розум, не освячений вірою, починає перебільшувати другорядне, починає трактувати дочасні справи як найважливіші, а справи вічні, які є основою нашого існування, поволі, у суперечності з невідворотною дійсністю цього світу, починають зазнавати важких випробувань; народжується напруження. Почуття, емоції призводять до того, що дочасні проблеми виростають у наших очах, а справи вічні, які досі були найважливішими, програють у цьому протистоянні. Речі другорядні з погляду того, хто йде до святости, збільшуються в кілька разів.
Людина, метою якої є виконання волі Божої в щоденному житті, зовсім инакше дивиться на все, що її оточує. Вона направляє збільшувальні скельця бінокля на те, що походить від Бога. Адже цих дарів так багато. Подумай лишень – Бог має тільки тебе, думає тільки про тебе й турбується тільки про тебе. Отож постійно тебе обдаровує. Але чи огорнеш ти ці дари своєю вдячністю, скеровуючи збільшувальні скельця бінокля не на дари, не на Того, хто їх дає, а на сповнену ілюзіями дочасність? Чи можна сказати, що ти стоїш на фундаменті правди? Адже саме на фундаменті правди народжується вдячність. Ти цієї правди не бачиш, бо скельця бінокля направлені на створений тобою світ ілюзій. Тож не дивно, що оскільки без стояння в правді немає вдячности, то її брак, тобто невдячність, стає джерелом усілякого зла у твоєму житті. Слова св. Августина показують, яке спустошення спричиняє невдячність у людському житті. Господи, я знаю, що Тобі не подобається невдячність – корінь усілякого духовного зла, вихор, що висушує її випалює усіляке добро[4].
Якщо ти хочеш врятувати своє життя, то намагайся так направити бінокль, щоб постійно розпізнавати Божі дари крізь ці збільшувальні скельця. Якщо б ти скеровував бінокль на все, чим тебе постійно обдаровує Господь, то, може, нарешті зауважив би, що Його благодать підсовує тисячі речей, тисячі думок, осіб, предметів, навіть краєвидів, природних і погодних явищ, щоб ти розпізнав у них безліч обдарувань шалено закоханого в тобі Бога. І щоб у відповідь на це шаленство та почав розуміти: усе, що тебе оточує, – це засіб для того, щоб ти дедалі уважніше розглядав світ (вживаючи досить ризиковане порівняння), як професійний убивця, який оцінює кожну річ або ситуацію з погляду її придатности для здійснення свого злочинного наміру. Хоч де б не була його жертва – у кімнаті чи на вулиці, на березі моря чи в горах – він скрізь бачить десятки предметів, придатних для досягнення його цілі. Він розглядає тисячі способів використання різних ситуацій, осіб, речей або навіть ландшафту для здійснення свого задуму.
Якби ми прагнули зануритися в Бога так глибоко, як ми занурені в дочасність, то шукали б усі речі, що їх Бог дав нам як знаряддя нашого освячення, з таким самим завзяттям, з яким професійний убивця вишукує знаряддя злочину. У житті св. Терези з Лізьє можна говорити про певне завзяття в пошуках Божих дарів. Вона прагне дякувати за все, і в усьому вона вбачає благодать, усюди бачить Ісусову любов, доведену до шаленства[5]. Її бінокль увесь час скерований на Ісуса з таким відданим очікуванням, ніби нічого иншого для неї не існує. Здається, що вона перебуває у владі Бога; її рідна сестра навіть скаже, що Тереза божеволіє від думки про Нього. Є люди, які перебувають у полоні зла, а є й такі, що шаленіють від захоплення Богом. «Ти зачарована Богом так самісінько, як злі люди одержимі своєю підлістю», – написала сестра Марія до св. Терези, розкриваючи її надзвичайну любов до Бога[6].
[1] Sw. Bonawentura. List о nasladowaniu Chrystusa //Pisma ascetyczno-mistyczne. — Warszawa, 1984
[2] Sw. Teresa od Dziecatka Jezus. Pisma. – T. 2. – Krakow, 1971. – S. 269.
[3] Piesn duchowa, 32, 2.
[4] Св. Августин. Soliloq animae ad Deum. – С. 18. – РL 40, 879.
[5] Пор. Manuscript В, 5 vo.
[6] Лист св. Марії від Пресвятого Серця до Терези. 17 вересня 1896 р. // Sainte Thérese de l’Enfant-Jesus et de la Sainte-Face. Correspondance générale. – T. 2. – CERF/DDB, 1992.-P. 893.