На сторінках четвертого Євангелія зустрічаємо одну таємничу постать, яку в тексті часто означувано виразом «учень, якого любив Ісус» (Ів. 13:23; 19:26; 20:3; 21:7; 21:20-23), чи просто «другий учень» (Ів. 1:40 н; 18:15 н; 20:3). У кінці Євангелія цю постать ототожнено з автором книги, що, як наочний свідок, виступає теж і гарантом правдивости всього того, що в ній написано.
Хто ж міг бути цим автором? Аналізуючи уривки, в яких він приховує своє ім’я за вищезгаданими виразами, і порівнюючи їх з іншими Євангеліями, не дуже складно це встановити.
* * *
Цей безіменний учень Ісуса, без сумніву, належав до гурту апостолів, адже він був присутній на останній вечері, на якій, за свідченням інших євангелистів, з Ісусом зібралися були лише Дванадцятеро (пор. Мр. 14:17). Знаємо, що найближчими до Ісуса апостолами були Петро, Яків та Іван: лише вони, за бажанням Ісуса, були присутні при воскресінні дочки Яіра (Мр. 5:37), при Ісусовому переображенні (Мр. 9:2) та при Його молитві в Оливному городі (Мр. 14:33).
Шукати улюбленого учня Ісуса поза цими трьома апостолами, мабуть, було б хибно. Петра не враховуємо: коли він з’являється на сцені, його завжди названо на ім’я, а подекуди Петро і «другий учень» фігурують у розповіді поряд, тобто немає сумніву, що це різні особи (пор. Ів. 20:2-3). Яків теж не міг бути цим учнем, адже він перший з апостолів прийняв мученицьку смерть у 44-му році (Дії 12:2), тимчасом як наш таємничий учень жив настільки довго, що поширилася чутка, що він взагалі не зазнає смерти! (Ів. 21:20-23).
Залишається лише Іван. І справді, він жив вельми довго.
Утім, автор четвертого Євангелія, очевидно, не мав наміру влаштовувати своїм читачам вікторину стосовно своєї ідентифікації. Насправді «учень, якого любив Ісус», – це кожен справжній учень Ісуса, адже Ісус називає Своїми «друзями» всіх учнів без різниці (Ів. 15:15). Анонімність служить саме для того, щоб учинити цього учня прототипом усіх, хто вірить в Ісуса, хто йде слідом за Ним аж до хреста, стаючи членом Його родини (Ів. 19:25-27), і хто вірить у Його воскресіння, навіть не побачивши Його вокреслим (Ів. 20:8).
Після вознесіння Ісуса книга апостольських Дій кілька разів принагідно згадує про апостола Івана, що завжди перебуває поряд із Петром (Дії 3:1-9; 4:1-7; 8:14-15). Павло знаходить його в Єрусалимі під час апостольського собору в 49-му році і називає його в посланні до Галатів одним зі «стовпів» Церкви, разом з Петром та Яковом, братом Господнім (Гал. 2:9). Після цієї дати знаходимо ще одну біографічну відомість про Івана в книзі Об’явлення, яку він сам написав, правдоподібно, між 90-им та 95-им роками на острові Патмос в Егейському морі, куди його заслали в часі переслідування християн за римського імператора Доміціяна (81-96 рр. по Хр.).
Після звільнення із заслання Іван, правдоподібно, повернувся до Ефесу, де, як свідчить старовинне передання, оселився був після того, як покинув Палестину. Це могло бути в часі юдейської війни (66-70 рр. по Хр.), у кожному разі однозначно вже після того, як в Ефесі перебував Павло (58 р. по Хр.), заснувавши в цьому місті Церкву, і після того, як цей апостол написав своє Послання до Ефесян (60-61 рр. по Хр.), оскільки в ньому немає найменшої згадки про Івана. Дуже важко припустити, що Павло, знаючи про присутність в Ефесі одного зі «стовпів» Церкви, не згадав би про нього чи принаймні не переказав би йому від себе вітання. Але ми достеменно знаємо, що Іван довгий час жив в Азії, в Ефесі, оскільки про це говорять найдавніші християнські письменники з ІІ-го століття. В останні роки життя він написав своє Євангеліє, що, найімовірніше, хронологічно є останньою книгою Нового Заповіту, датоване, принаймні у своїй остаточній редакції, кінцем 1-го століття – між 96-им та 100-им роками або й трохи пізніше.